— Пане Повсюдо, — продовжив чиновник, звівши брови. — У навколишніх селах прокинулись заразні хвороби. Є тільки одна можливість попередити епідемії: заборонити сходки, вечорниці, навіть богослужіння.
— Пане Ярино, — сказав я. — Зараз же перепрошу людей. На толоку навіть не всі зійшлися.
— Дозвольте, ми це влаштуємо самі. — Чиновник криво посміхнувся. — Мені потрібно зачитати інструкції.
Ні, не заради толоки вони приперлися, це й безмізклий би зрозумів. Мені досить було одного сигналу: Микола пішов від мене, не попередивши. Але я вирішив точніше з’ясувати ситуацію.
— Пане сотнику, — звернувся я до Крижа. — Може, ми справді обміркуємо, як попередити людей, щоб не образились. Та ось зглядаються, — показав я на Ревеку, що стояла біля криниці.
Сотник зиркнув на поліцая, який банно дивився на постамент з-під цісаревого погруддя, на стрільця, що навпочіпки зіщулився на дні брички, на роззявлену Ревеку — і зіскочив на землю. Чиновник не встиг відкрити рота, як ми вже сиділи в канцелярії.
— Я з сусідніх сіл нікого не запрошував, — звернувся я до Крижа.
— Вірю вам, — посміхнувся сотник. — Проте справа складніша. Сьогодні вранці Гривастюк прислав вістового з сигналом про те, що в Колобродах є випадки дивного захворювання. За наказом повітового комісара сюди з хвилини на хвилину прибуде карантинний загін.
Він зіперся на лікоть, утомлено випростав під столом ноги. Ні, сотник не поспішав. Війтисько, увійшовши до канцелярії, почав теребити вуси. Цього щось більше нервувало. Покровитель! Я завше уникав подібних людей. Вони тобі чимось прислужаться, а тоді їм починає здаватися, що забагато тобі добра вчинили, і заходяться цькувати. Горів нетерпінням і чиновник. Якщо вони прибули, щоб провести арешти, то досить нам ще затриматись на п’ять хвилин, і Микола з хлопцями покине село.
— А хто зліг, пане Гривастюк? — запитав я війта.
— Зайчиха, — зітхнув він і облизав губи. — Щось непевне.
— Ця стара слабує, як правило, перед новим місяцем. Карантин, очевидно, треба накласти на ті господарства, де працюють полонені більшовики. Пошесті здебільшого заносять фронтовики.
Війт промовчав.
— На толоці, кажете, нема сторонських? — запитав сотник.
— Повсюда всіх не може знати в лице, — прогудів Гривастюк.
Коли я надійшов, війт на щось розраховував, запрошую чи всіх до канцелярії. Тепер я його розчарував.
— Мусите вибачити, — мовив Криж. — Наш обов’язок не зіпсувати вам оказію, а попередити біду.
Він пильно глянув на Гривастюка, ніби чекаючи, що той щось скаже для підтвердження його слів, але війт замислено дивився у вікно.
— Сідайте з нами, пане Повсюдо.
Я прилаштувався на передку біля Гривастюка. Він передав мені віжки і закурив люльку. «Спільник ти мені чи не спільник?» — було в його короткому заклопотаному погляді.
— Що нам робити, пане Повсюдо? — заговорив він з удаваною досадою після довгої мовчанки, витираючи слізне від тютюнового диму око. — Комуністи начебто стали виступати збройне. Учора в керунку Лісничівки чулась якась стрілянина.
— Вночі?
— Так.
— Що ви кажете?
— Не завадило б на ніч виставляти патрулі. Я думаю порадитися з сотником. Ви мене підтримаєте?
— Хіба не досить вашого слова і авторитету?
— Та воно ліпше, коли голос від громади.
— Підтримаю, звичайно.
У відповідь — міна кривоприсяжника за дверима суду. Як би люди не маскувалися, їх завжди видає почуття втіхи.
Навколо бункера кишіло гамірне муравлисько. Чиновник щось вихоплював примруженим оком, подавшись уперед. Я подивився на майдані метляючі хустки, поблискуючі відра, порожевілі на сонці потилиці.
«Чого він шукає?»
На лицях стрільців блукали тіні зніяковіння. Криж перебирав товстими, незграбними пальцями, які колись знали чорну роботу і криваві мозолі. Та його не вчора відірвало від цієї стихії, встигло перелицювати. Зараз це людина того жалюгідного сучасного гатунку, яка хитається між безоглядністю тупого виконавця й сумнівами невдахи: чи потрібне те, що мене примушують робити? Чиновник не стане замислюватися Поки несправедливих порядків, доти такі при твердому ділі. Життя викидає їх за борт у години докорінних зрушень.
— Ач як наш сотенний ошатився, — пискнув Богдан Онук. — Чепуркуватий, мов дівка. Правдоборець нещасний.
— Сучий… — довго й гидко вилаявся Микита Волосожар.
— Показав би, як ставити приціли, не наварили б каші.
— А хто це пришкварився до них?
Всенощна не за мене. Хлопці дивилися оскілками, як на чужосторонця. Минеться…