Слухала, слухала Левадиха, та й відтануло старече серце.
— Може, капустоньки смаженої добавити? Поїжте, дітоньки, каші, вона з медочком…
— Завтра, бабусю, ми вам за це скопаємо город, — хвалився окастий Гринь Молотковський. Левадиха схлипнула, потім сплеснула:
— Завтра неділенька свята, шибенику, лукавий чорногузе. На понеділок не обіцяєшся!
— То в понеділок, — по-індичому надимаючись і поводячи головою, поправлявсь Гринь.
— Так би й зразу.
— А то правда, бабусю, — осмілів Загатин, що од рук відбився, Омелько, — ніби між лісами коло замка забили сто поляків?
— Хтось вигадав. — Стара кинулась мов ошпарена і закусила запалі губи.
— Не знаєте, не балакайте, — схопився на ноги малий Стінковий, — я видів своїми очима: побиті коні й люди.
— Видів, видів! — перекривила його Левадиха. — Ось не видиш, куди ложку несеш, заївся по самі вуха.
За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республіка, прокурор історії.
Поночіло. У піддашші хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненні коси, мов хтось за горою, гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами. У безлистому верховітті понурих берестів зашарудів краплистий дощ.
Хлоп’ята порозбігалися, покинувши Левадисі два довгі ряди замурзаних варивом тарілок. Узявшись за руки, ми з Мариною бігцем пустилися до бункера. Студені, важкі, мов налиті оловом струмені падали на її розмаяну за вітром спідницю, прибиваючи додолу.
— Ой, — простогнала Марина, падаючи на сніпки сіна в бункері.
Я поцілував її в мокру щоку.
— Прокопе!
Схлипнув і розтріскався над долиною високоголосий грім.
— Чуєш, рідний?
По-змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повіки. Та з-під опущених вій капали, безнастанно текли сльози.
Шум. Спертий пружним низовим вітром, Дністер сердито хлюпав у кам’янисті береги, ніби наблизившись, майже при вході до бункера. Шелестливі хвилі рухались чатівливо, мов дикі звірі. І знову дзвінко стріскував грім.
Марина здивовано підвела голову.
— Як довго.
— Перестає.
Хвилі шаснули геть, злива відступила. Мить повагавшись оддалік, поминули вигін і горобиним шурхотом пішла схилом гори на ліс.
— Прокопику! Як ти жив, скажи ж мені? — мовила Марина стиха.
— Перебивався, Маринко.
— Я хочу знати;
— Розповім завтра.
— Сьогодні.
— Крутив світом, Маринко. Сердився на світ, заплутувався, виплутувався… Завтра.
— Прокопику…
— Ти можеш собі уявити, що означає втікати од війни?… Почекай до завтра. Злива повертається знову.
Під цементною долівкою в бункері весело цюркотіла вода.
— Послухай, — сказав я.
— Потічок?
— Я тут зроблю перегородку, і в нас буде лазня. Поставлю залізну піч, балію…
Грім погуркував на буковинському боці. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, ясніло, за хмарами залишались зоряні сліди, наче за отарою овець з золотими копитцями.
— Ти, Миколо? — гукнув я.
Захлюскало болото, до бункера повернули дві тіні. Спалахом блискавки освітило Миколине обличчя.
— Я до тебе, — сказав Микола. — Там щось залишилося перекусити?
— Ходімо, — вийшла з бункера Марина. — Нас тут дощ застав.
Мельник усівся за столом перший. Марина принесла м’ясо. Вони їли мовчки, дивлячись у тарілки.
— Чиновників спекався? — запитав Микола, обтерши цілушкою губи.
— Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: «Мені доведеться перед селом світити лицем». Видко, отаборяться надовго.
— Надовго, — озвався Мельник.
— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:
— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.
— Що ти?!
— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене…
— Мені пора, Миколо. — Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе. — Дозвольте дітям сухарців узяти, — звернувся до Марини.
— Прошу, беріть.
— Звикли, — ніяково сказав він. — Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.
— Беріть більше.
Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою — на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.
— Кепські справи, — пробурмотів Микола. — Криж має розпорядження провести арешти.