— У недолітків одне на умі. Я примушував бути добрими.
— А ви боялися? Мене років до сімнадцяти переслідували страхи. Спершу боявся темряви і мерців, потім — духів. Але спав завсіди сам, на горищі. Зціплював зуби і одбивався від видінь. Потім ледве зведешся, та побігаєш — забудеться втома. Так само в мене було з голодом. Брати опухали, а я кину до рота, кілька черешень — і все гаразд. Черешні їв з кісточками. Я не стільки виносливий, як терпеливий. Я терпів з жорстокістю де себе. І одного просив у господа: щоб нещастя, які мені відпущені на все життя, спіткали мене до двадцяти п’яти років. Я боявся стати жебраком на старість. І ось мені минуло двадцять дев’ять…
— У мене було інакше, — сказав я, побачивши, що він не збирається продовжувати. — Я все хотів сам зрозуміти, соромився питати в старших. Почую уривок якоїсь розмови — і домислюю, що далі. Незабаром я всіх вражав здогадливістю. І треба так статися, якась дурна тітка прохопилась при мені: «У Грушівці вмер п’ятирічний хлопчик. Такий уже розумник був!.. Чогось бог забирає до себе розумних дітей». Після цього й почалось. Я не хотів до бога. Мати похвалить: «Ти в мене розумник, синку», — я чекаю смерті. Днями і ночами чекаю. Згодом я став пустувати, аби мене не хвалили. В селі захоплювались моїм батьком: «Боже! Як вам не страшно вилазити на ті височенні комини в ґуральнях?» Батько посміхався: «Я не боюсь смерті». Відтоді я придумував собі небезпечні випробування. Ходив по кризі, стрибав зі скель, забирався далеко в ліс. Словом, я кинув смерті виклик, і вона відступила… За чотири роки на фронті я бачив тисячі смертей, та я не тремтів: «Уб’ють чи не вб’ють?» Так-так, дитячий вік — це велика смуга в житті. Мої ось скритні. Чого?…
— Не знають, чому старші так дивно живуть, — сказав Криж, дивлячись кудись у порожнечу. Раптом він запропонував: — Називай мене. Прокопе, Ардатієм. — І журно додав: — Сумно ми, мабуть, виглядаємо. І всі, хто намагається зберегти в собі людину.
— Що ваша інформація сповіщає про Павлюка? — запитав я, думаючи про Миколу, у якого на всі випадки життя вистачає мірила.
Ардатій здивовано окинув мене очима:
— Ховається. — Помовчавши, сказав якось наче замріяно: — Павлюк — це не Мельник. Якби всі комуністи… Давай побалакаємо про щось інше.
Та до самого Залісся ми не перекинулися жодним словом. На вулицях було безлюдне, крамниці тупилися жовтими більмами віконниць. Під мурами сиділи з протягнутими руками інваліди — ще одне повоєнне нещастя. Ардатій сіпнув віжки, і коні пішли підтюпцем.
Біля костьолу ми повернули на торговицю. Під дзвінницею стояв, нерухомо дивлячись перед себе, згорблений бородатий чоловік з набряклим обличчям і опухлими, відкритими до ліктів руками. Коли ми поминули його, він раптом кричав пронизливим, скрипучим голосом:
— Повсю-ууу-до! Гей!..
Ардатій нерішуче зупинив коней, я сплигнув з двоколки і підступив до жебрака. Він дивився на мене блискучий нерухомими очима.
– Іван Крутій, Прокопе. З Мокирця. Ми разом училися в Покутського. Львів…
Я закивав головою, не впізнаючи його, і доторкнувся до його м’якої, гарячої руки. Видно, він по-своєму розцінив моє замішання і зітхнув:
— Що ж! Іди. Тебе ждуть.
— Почекає, - сказав я.
— А я — бачиш?… — у Крутієвих очах виступили сльози. — Доживаю під мурами… Сухоти. Пенсії не дали… Став непотребом.
— Давно так?
— Заразний уже… — Голос його затремтів і обірвався.
— Родина де?
— Ат!.. — скривився він.
— Ну, не відчаюйся, — сказав я. — Ти кудись у село переберись. Що ж тут?… Місто голодує.
— Та я вже скоро помру. Чую смерть…
— Ну, ні. Дивлячись на тебе, цього не скажеш. Поправишся. Ось почнуться жнива, на новому хлібі одійдеш за тиждень.
Крутій насуплено глядів під ноги, опустивши червоні, закислі повіки. Дихав він з перебоями, схлипуючи, через рот. Опухлі губи безвладно звисли у якійсь насмішкуватій міні.
– Іди, Прокопе, — сказав він тихо. — Дожидають…
На мить у його очах блимнула здорова, ясна іскорка, та вона не довго могла втриматися в палаючих зіницях і розповзлась, мов її спопелило.
— Хто такий? — спитав Ардатій.
Я коротко розповів про Крутія, закінчивши: