Галявину пражило сонце, диміла і гуділа мушва. Солдати спали мов мертві, дожидаючи судного дня. Старий прокинувся, тільки-но в лісі зашурхотіли кроки хлопців, які поверталися з провізією. Очі його дивилися чисто й спокійно. На мить він затримав їх на свіжому насипові землі посеред галявини, тоді звівся і рушив до солдатів.
— Чи не трапився вам десь поблизу струмок? — запитав він.
— Ми бачили за лісом озера.
— Як далеко?
— Зо двоє гін. Якщо йти просікою, будемо минати їх.
— Треба набрати свіжої води, — сказав Старий, дивлячись, як солдати розкладають і ділять на брезенті мамалиґу й сир. — Підіть хто, розбудіть хлопців на зміну вартовим.
Підкріпившись, солдати розійшлись досипати. А з присмерком вишикувалися в колони і рушили далі.
Перемишляни загін обійшов з півночі. Тільки-но вступили в ліс, почало розвиднятись. І знов Старий відібрав вартових і команду за продуктами, а решті дозволив відпочивати. Та цього разу він підкликав до себе високорослого, ще зовсім юного солдата, узяв з його рук туго напакований наплічник і рушив у зарості. Хвилин через десять на тракті до Перемишлян показався змучений, мов із тюрми випущений, священик. Назад він повертався надвечір. Тепер він йшов швидше, з непокритою головою, чого святі отці не дозволяють собі навіть серед пустинного поля На узліссі священик став солдатом. Загін уже відтрапезував. Старий взяв залишену йому скибку мамалиґи і цибулину, сказавши солдатові, який прийняв від нього наплічник:
— Цієї ночі за всяку ціну мусимо дістатися.
— Вмерло двоє поранених, — повідомив солдат; очевидно, він виконував обов’язки ад’ютанта.
— За всяку ціну, — повторив Старий.
— Ще одне самовбивство, — сказав солдат.
Старий болісно примружився, підніс руку до очей і нервово, судорожне ковтнув повітря.
До кожного його слова прислухалися, як до батьківського благословення, а запобігти самовбивствам він не мав сили. У когось з солдатів починається гарячка, і він прикладає до скроні дуло карабіна. Розбери — тиф чи віспа. Між ними нема лікаря. Солдат накладає на себе руки заради інших. До того ж хворого ніхто з селян не візьметься доглядати: бояться розстрілу, бояться заразитись.
— Поховали разом з тими… пораненими, — сказав ад’ютант.
Старий глипнув на скибку мамалиґи в руці, звів очі на верхи берізок над галявиною, постояв, постояв і, пригинаючись, ніби на його плечі звалили непосильний вантаж, рушив до куща ліщини, під яким йому приготували купу галузок.
— Пане письменнику, — пішов за ним солдат. — Після полудня над лісом кружляв літак. Нас, либонь, помітили.
— Я бачив, — озвався Старий. — Бачив…
Поволі, дроблячи мамалиґу тонкими пальцями, він пообідав і ліг. Над галявиною розносився шепіт. Серед високої трави глухо перемовлялися солдати. Заглядівшись на ще не пересотану літом основу стебел, Старий чогось згадав маленького веснянкуватого хлопця з-під Бережан, якого спіткала німецька міна в Криму. Стрільчик ходив у розвідку і приволік пошитий з телячої шкури повен махорки ранець. Тільки гукнув хлопців розбирати здобич, як під ноги шипучи впала міна. Він глянув на неї неповторно здивованим поглядом, і тут пролунав вибух…
Стрільчик ніяк не йняв віри, що перед ним живий письменник, прохав розповісти, як пишуться книжки Старий тлумачив йому «П’ять додати до п’яти, відняти два, розділити на чотири — буде два. Отак і книжку пишуть, щоб дія була зв’язана з дією, щоб суму можна було розкласти на множники і кожний з множників був висновком про дію».
— А ви багато писали? — спитав він з дитячим зацікавленням.
— Більшість своїх книжок я проїв, — відказував Старий.
— Як то?
— Я не мав з чого жити. Ми вимінювали свої сили майже задарма.
— А хто ви?
— Я з-під Рівного.
Цей тверезо-наївний сільчук так глибоко переймався кожною його фразою, що ніколи не затримувався на довгу бесіду. Ухопить те, що цікавить, і втікає куди-небудь подумати і повкладати в доброму ладі. А згодом приходить з новими сильцями-запитаннями. Лиш про одне перепитав двічі — чи Старий направду не німець або поляк. Вислухавши відповідь, він засвітився якоюсь потаємною ідеєю. Розміркувавши, Старий уже не радий був знайомству. Чого не буває! Повернеться хлопчисько додому і продасть спадковий городець, щоб послати якоїсь півсотні крон. При новій зустрічі він пояснив, що справа не в тому, що він не мав змоги влаштувати своє життя. Книжки можна писати впроголодь. За три останні десятиріччя на один том на нашій мові припадає двадцять на польській і німецькій. Притому з місцевих друкують усіляких підбрехувачів, а своїх — справді обдарованих — не друкують, аби всім було видко, що нема в цім куті світлої голови. Минає час, нікчемна писанина починає фігурувати документом доби, тоді як вона є тільки примітивною фальсифікацією життя.