А вранці наступного дня до мене в нову хату прийшов за дорученням Гривастюка Іванчук. Не церемонячись, дістав з війтової папки документ і похмуро ковзнув по ньому очима.
— Штраф за зловмисне пошкодження військового об’єкта. Я перечитав постанову повітового суду.
— Якщо спробуєте ухилятися від сплачування, вас заберуть на примусові відробітки.
— Заарештовуйте, — сказав я байдуже. — Таких грошей, про які тут мова, — я потряс перед його носом постановою, — у мене не буде ніколи.
— Діло ваше, — з посмішкою відказав Іванчук. — Мені було велено попередити.
– Іди з очей! — сказав я, не в силі звладати з собою.
— Но-но! — погрозливо підняв руку Іванчук. — Ви не дуже… Ми вам нагадаємо, як ви побили поляків на Лісничівці.
— Геть! — Заточившись, я позадкував до сходів, опустився на дошку, тремтячими руками почав скручувати цигарку.
Надійшла Марина. Ми довго радились, нарешті вона сказала:
— Прокопику, тікай з села. Тут — смерть. А в світі, може, збережешся.
Вночі, перекинувши через плече торбинку з сухарями, я рушив до Залісся.
Ішов лісом, силкуючись зібратися з думками, але мої намагання ні до чого не привели. Я більше не вмів чесно розмовляти з собою навіть у тій мірі, як розмовляють з руїною. Усе було втрачено. Я передчував, що ніколи не ступлю на перехрестя доріг за Колобродами. Земля, котру я не за своєю волею покидав, здавалась мені ворожою пусткою, а там, куди я вирушав, були темні невідомі нетрі. Народжений від старовинної і до неймовірного сучасної тріади — війни, недуги й голоду, я, куди не робив крок, усюди чув жахливу колискову цієї тріади: вона співала про смерть.
У Заліссі при таємничих вогнях ліхтарів залізничники формували поїзд із покинутих січовиками платформ і товарних вагонів. Коли поїзд рушив з місця, я в останню мить, ніби кимсь невидимим підштовхнутий у бік, стрибнув на тамбур відпливаючого вагона.
У Львові мене зненацька захопив кремезний вусатий провідник, лагідна байдужість якого викликала в мене підозріння, бо мені здавалося, що за мною весь час стежать і ось-ось підійдуть з наручниками.
— Ви з нами в Польщу? — звернувся залізничник. Від його запитання у мене пробіг мороз по спині.
— В Польщу? — перепитав я. — Ні, я ліпше зійду у Львові. По-своєму розцінивши мою розгубленість, залізничник усміхнувся і подав машиністові сигнал рушати. Піднявшись на тамбур, він окинув мене співчутливим поглядом, а я мимохіть скорчив усмішку бродяги. На секунду в мене виникла думка розшукати Повсюду-Завадовича. Йосип не пішов за Збруч, я міг у цьому заприсягтися. Він навряд чи виїжджав зі Львова після того, як місто потрапило до рук польських офіцерів. Мабуть, сидів у комфортабельних покоях і, обклавшись газетами, писав спогади про одіссею державного секретаріату. Якось перед втечею з дому я надибав на глечику клапоть газети з наказом Петрушевича:
«Зважаючи на Найвищу раду держав Антанти, як представника сил, які мають впорядкувати Європу, наказую українській армії перейти Збруч на велику Україну проти більшовиків. Таким чином, даємо доказ, що ми мали і маємо протибільшовицьку орієнтацію». Йосипові є про що писати. Уявивши собі його одутлувате полискуюче обличчя на тлі синього оксамиту крісла, я відмовив собі в щасті побачення, одразу відчув полегкість і попростував на Личаківку до Покутського.
Старі прибирали в кімнаті. Майстер дивився на мене здивованими очима і схлипував схвильованим, здавленим смішком. Витерши рушником руки, він ступив назустріч, смикнув себе за вуса і гукнув до дружини:
— Постривай, стара, гляди, хто прийшов.
Я обох поцілував.
— Яким вітром, Прокопику? — запитав майстер. — Лагодь, стара, що-небудь на стіл, — звернувся до дружини і взяв мене за лікті. — Як же ти так?… Негадане. І не написав…
— Так уже трапилось, — відказав не своїм від зворушення голосом. — Покровителі витурили з села. Покутський вмить посерйознів і засмутився.
— Ти хочеш сказати — визволителі? — Він гнівним жестом махнув на вікно.
– І свої, і ці.
— Ну, сідай, розкажи до ладу.
Я коротко оповів, як Гривастюк вилами двох урядів приколов мене до землі. Покутський сплескував долонями і бурмотів: «Ах ти, бестія!», «Ти дивись!», «Ну й сволотник!» Очі його погрозливо блищали, на обличчі появився вираз муки. Кинувши погляд на накритий стіл, він махнув рукою.
— Після цього й чарка не мила. Забери, стара, наливку. — В кутиках його очей зібралися болісні зморшки. — Що ж це діється? Не вір своїм, не вір чужим. Кому тоді вірити?… А ми сяк-так перебиваємось. На ріденьких борщиках, на городині. Вже забули, як хліб виглядає. Стара он як подалась. То йди посьорбай юшки. З дороги тепленького хочеться.