Іван-царевич почув шум, озирнувся — ось-ось нажене сестра; махнув хустиною — і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!
Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу — цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!
Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.
Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:
— Тепер не втечеш від мене!
Ось близько, ось нажене! Тим часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:
— Сонце, Сонце! Відчини віконце.
Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.
Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:
— Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча — тоді я його з’їм, а якщо він — хай мене вб’є!
Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.
Горе
В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.
Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки — дрібнота — плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.
Каже він своїй дружині:
— Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?
Прийшов до багатого:
— Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.
— Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!
Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:
— Ось тобі за роботу!
— І на цьому спасибі! — сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.
— Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.
— Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.
— Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.
Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:
— Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.
— Як у гості? Хто кликав?
— Брат: він завтра іменинник.
— Ну що ж, підемо.
Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув — нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.
Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж — підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.
А бідний іде назад з порожнім черевом.
— Давай-но, — каже дружині, — і ми заспіваємо пісню!
— Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?
— Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…
— Ну співай, коли хочеш, а я не буду! — Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: — Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?
— Що з тобою? Я й не думала.
— Тоді хто ж?
— Не знаю! — сказала жінка. — Ану заспівай, я послухаю.
Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:
— Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?
Горе відгукнулось:
— Так, господарю! Це я допомагаю.
— Ну, Горе, ходімо з нами разом.
— Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.
Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже: