Уранці приходить середульший брат.
— Чи не бачив уночі чого? — питає Іван.
— Коло мене ні муха не пролітала, ні комар не пищав.
— Коли так, ходімо зі мною, браття — я вам і комара, і муху покажу!
Привів Іван братів під калиновий міст, показав їм чуда-юдові голови. Засоромились брати.
Третьої ночі зібрався йти в дозор сам Іван.
— Я, — каже, — на страшний бій іду, а ви, брати, як почуєте мій свист, випустіть мого коня і самі мені на допомогу поспішайте.
Прийшов Іван — селянський син до річки Смородини. Тільки минула північ, виїхало чудо-юдо дванадцятиголове. Усі дванадцять голів свистять, вогнем пашать. Чуда-юдів кінь — з дванадцятьма крилами, шерсть у коня мідна, хвіст і грива залізні.
Вийшов з-під калинового мосту Іван — селянський син.
— Це ти, Іване! Чого прийшов? — питає чудо-юдо.
— Я з тобою на смерть битися прийшов, від тебе, проклятого, добрих людей порятувати! — відповів Іван, розмахнувся своїм гострим мечем і відрубав чуду-юду три голови. Чудо-юдо підхопило ці голови, провело по них своїм огненним пальцем, до ший приклало — і вмить голови приросли.
Тяжко довелося Іванові: чудо-юдо свистом його глушить, вогнем палить, ударами в сиру землю по коліна вганяє.
Зібрався Іван з силами, розмахнувся ще раз, відрубав чуду-юду дев’ять голів. Чудо-юдо підхопило їх, провело огненним пальцем, до ший приклало — голови знову приросли. Кинулося воно на Івана і ввігнало його в землю по самі плечі…
Скинув Іван свою шапку і кинув у хатину. Від того удару вся хатина захиталась. Тут тільки брати прокинулись, відчинили стайню, випустили коня, а слідом за ним і самі Іванові на допомогу побігли.
Прискакав Іванів кінь, став бити чудо-юдо копитами. А Іван виліз із землі, приловчився, відтяв чуду-юду вогненний палець і почав рубати йому голови. Усі постинав, тулуб на дрібні шматки покришив, у річку Смородину повкидав.
Прибігли тут брати, одвели Івана в хатину, вмили, нагодували, напоїли і спати поклали.
Рано вранці Іван встав і вирушив до чуда-юдових кам’яних палат. Сидять у тих палатах три чуда-юдові дружини й мати, стара зміїха, метикують, як Іванові помститися. Послухав їхні розмови Іван — селянський син і повернувся до братів.
Зібралися брати і поїхали додому. Їдуть вони степами, їдуть лугами. А день такий жаркий та спекотний, пити хочеться. Дивляться брати — стоїть колодязь. Кажуть вони Іванові:
— Зупинімося, холодної водиці поп’ємо.
Зіскочив Іван з коня і взявся колодязь мечем рубати. Завив колодязь, заревів поганим голосом. Тут спустився туман, спека спала — і пити не хочеться.
Поїхали брати далі. Довго їхали чи ні — побачили яблуню. Зіскочили брати з коней, хотіли яблука рвати, а Іван давай яблуню мечем під самісінький корінь рубати. Завила яблуня, закричала…
Сіли брати на коней і поїхали далі.
Їхали вони, їхали, дуже втомилися. Дивляться — розстелений на траві килим візерунчатий. Хотіли брати полежати на тому килимі, а Іван їм ні слова не мовив, зняв свій пояс і на килим кинув. Спалахнув пояс полум’ям і згорів — нічого не лишилося.
Підійшов Іван до килима, порубав його на шматочки і каже:
— І колодязь, і яблуня, і килим — усе це чуда-юдові дружини були. Хотіли вони нас згубити, та не вдалося їм: самі загинули!
Поїхали брати далі.
Зненацька небо потемніло, вітер завив, земля загуділа: летить сама стара зміїха. Роззявила пащу від неба до землі — хоче Івана з братами проковтнути. Бачить Іван — біди не уникнути, припустив коня чимдуж, а брати — за ним. Дивляться — стоїть кузня, а в ній ковалі працюють.
Впустили ковалі братів, за ними зачинили дванадцять залізних дверей і дванадцять кованих замків.
Підлетіла зміїха до кузні і кричить:
— Ковалі, віддайте мені Івана з братами.
А ковалі їй відповідають:
— Пролижи язиком дванадцять залізних дверей, тоді й візьмеш!
Узялася зміїха лизати залізні двері. Лизала-лизала — одинадцять дверей пролизала. Лишилися одні, останні двері…
Утомилася зміїха, сіла перепочити. Тут Іван — селянський син вискочив із кузні, схопив зміїху та з усього розмаху вдарив нею об камені. Розсипалася зміїха на дрібні шматочки, а вітер їх на всі боки розвіяв. Відтоді всі чуда-юда в тому краї зникли — без страху люди жити почали.
А Іван — селянський син з братами повернувся додому до батька, до неньки. І стали вони жити-поживати, як і раніше, поле орати, жито-пшеницю сіяти.