Казка про Івана-царевича, жар-птицю і сірого вовка
В далекому краї, у якійсь державі жив собі цар на ім’я Вислав Андронович. У нього було троє синів-царевичів: перший — Дмитро-царевич, другий — Василь-царевич, а третій — Іван-царевич. У того царя Вислава Андроновича був сад такий багатий, що в жодній державі краще того не було; у тому саду росли чудові дерева з плодами і без плодів, і була в царя одна яблуня улюблена, і на тій яблуні росли яблучка золоті.
Унадилася до царя Вислава в сад літати жар-птиця; на ній пір’я золоте, а очі на східний кришталь похожі. Літала вона в той сад щоночі й сідала на улюблену цареву яблуню, зривала з неї золоті яблучка і знову відлітала. Цар Вислав Андронович дуже журився за ту яблуню, що жар-птиця багато яблук з неї зірвала; тому покликав до себе трьох своїх синів і сказав їм:
— Діти мої любі! Хто з вас може упіймати в моєму саду жар-птицю? Хто впіймає її живу, тому ще за життя віддам половину царства, а після смерті й усе.
Тоді діти його царевичі закричали одноголосно:
— Милостивий государю-батеньку, ваша царська величносте! Ми з великою радістю старатимемося впіймати жар-птицю живою.
Першої ночі пішов вартувати в сад Дмитро-царевич і, вмостившись під тією яблунею, з якої жар-птиця яблучка зривала, заснув і не чув, як та жар-птиця прилетіла і яблук чималенько общипала. Уранці цар Вислав Андронович покликав до себе свого сина Дмитра-царевича і спитав:
— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?
Він батькові своєму відповів:
— Ні, милостивий государю-батенько! Вона цієї ночі не прилітала.
Наступної ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Василь-царевич. Він сів під ту саму яблуню і, сидячи годину й другу, заснув так міцно, що не чув, як жар-птиця прилітала і яблучка щипала. Уранці цар Вислав покликав його до себе і спитав:
— Що, сину мій любий, бачив ти жар-птицю чи ні?
— Милостивий государю-батенько! Цієї ночі вона не прилітала.
Третьої ночі пішов у сад вартувати жар-птицю Іван-царевич і сів під ту саму яблуню; сидить він годину, другу, третю — раптом ніби багатьма вогнями осяяло весь сад: прилетіла жар-птиця, сіла на яблуню і почала щипати яблучка. Іван-царевич підкрався до неї та схопив її за хвіст, але не зміг її втримати. Жар-птиця вирвалась і полетіла, і лишилося в Івана-царевича в руці лише одне перо з хвоста, яке він міцно тримав. Уранці, щойно цар Вислав зі сну прокинувся, Іван-царевич пішов до нього і віддав йому перо жар-птиці.
Цар Вислав дуже зрадів, що його меншому синові вдалося хоч одне перо дістати від жар-птиці. Це перо було таке дивовижне і світле, що коли принести його в темну кімнату, то воно так сяє, ніби в тих покоях запалено багато свічок. Цар Вислав поклав ту пір’їну у свій кабінет як річ, яку слід зберігати вічно. Відтоді жар-птиця не літала в сад.
Згодом цар Вислав знов покликав до себе дітей своїх і сказав їм:
— Діти мої любі! Їдьте, я даю вам своє благословення, відшукайте жар-птицю і привезіть до мене живу; а що я раніше обіцяв, те, безперечно, отримає той, хто жар-птицю мені привезе.
Царевичі Дмитро і Василь озлобилися на меншого свого брата Івана-царевича, через те що йому вдалося висмикнути у жар-птиці перо. Взяли вони в батька свого благословення і поїхали вдвох на пошуки жар-птиці. А Іван-царевич теж почав просити на те благословення у батька. Цар Вислав сказав йому:
— Сину мій, любий, чудо моє миле! Ти ще молодий і до такої далекої і важкої дороги незвичний; навіщо тобі від мене їхати? Адже брати твої і так поїхали. А якщо й ти від мене поїдеш, і ви всі троє довго не повертатиметесь? Я вже старий і ходжу під Богом; а раптом під час вашої відсутності Господь Бог відніме моє життя, тоді хто замість мене правитиме моїм царством? Тоді може скоїтися бунт або незгода поміж народом, а втихомирити буде нікому; чи ворог до наших земель підступить, а командувати нашими військами буде нікому.
Та скільки цар Вислав не намагався утримати Івана-царевича, та ніяк не міг не відпустити його, бо той невідступно прохав. Іван-царевич взяв у батька благословення, вибрав собі коня і вирушив у дорогу.
Їде шляхом-дорогою, близько чи далеко, низько чи високо — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться, — нарешті приїхав він у чисте поле, в зелені луги. А в чистому полі стоїть стовп, а на стовпі написані такі слова: «Хто поїде від стовпа цього прямо, той буде голодний і холодний; хто поїде праворуч, той буде живий і здоровий, а кінь його буде мертвий; а хто поїде ліворуч, той буде сам убитий, а кінь його живий і здоровий лишиться». Іван-царевич прочитав цей напис і поїхав праворуч, маючи на думці: хоч кінь його і вбитий буде, зате сам живий лишиться і згодом може дістати собі іншого коня. Він їхав день, другий і третій — раптом вийшов йому назустріч величезний сірий вовк і сказав: