— Слухай, друже мій любий, сірий вовче! Виконав ти для мене багато служб, виконай і останню, а служба твоя буде ось яка: чи не зможеш ти обернутися конем золотогривим замість цього, бо я з цим конем золотогривим розлучатися не хочу.
Раптом сірий вовк ударився об сиру землю — і став конем золотогривим. Іван-царевич, залишивши Олену Прекрасну на зеленому лузі, сів на сірого вовка і поїхав до палацу царя Долмата. Цар Долмат побачив Івана-царевича на коні золотогривому, дуже зрадів, мерщій вийшов із палат своїх, зустрів царевича на широкому дворі, поцілував його в уста солодкі, взяв його за праву руку і повів у палати білокам’яні.
Цар Долмат на таких радощах повелів улаштувати бенкет, і вони сіли за столи дубові, за скатерті вишивані; пили, їли, забавлялися й веселилися цілих два дні, а третього дня цар Долмат віддав Івану-царевичу жар-птицю із золотою кліткою. Царевич узяв жар-питцю, пішов за місто, сів на коня золотогривого разом з Оленою Прекрасною і поїхав на батьківщину, в державу царя Вислава Андроновича.
А цар Долмат надумав наступного дня свого коня золотогривого об’їздити в чистому полі; повелів його осідлати, потім сів на нього і поїхав у чисте поле; і лишень розлютив коня, як той скинув із себе царя Долмата і, обернувшись знову вовком, побіг і догнав Івана-царевича.
— Іване-царевичу! — сказав він. — Сідай на мене, а Олена Прекрасна нехай їде на коні золотогривому.
Іван-царевич сів на сірого вовка, і поїхали вони в путь. Коли вовк довіз Івана-царевича до тих місць, де його коня розідрав, він зупинився і мовив:
— Ну, Іване-царевичу, послужив я тобі вдосталь вірою і правдою. От на цьому місці розідрав я твого коня навпіл, до цього місця і довіз тебе. Тепер у тебе кінь золотогривий, сідай на нього та їдь, куди тобі треба, а я тобі більше не слуга.
Сірий вовк вимовив ці слова і побіг; а Іван-царевич заплакав гірко за сірим вовком і поїхав у путь свою з прекрасною королівною.
Довго чи ні їхав він з Оленою Прекрасною на коні золотогривому і, не доїхавши до своєї держави двадцять верст, зупинився, зліз із коня і разом з Оленою Прекрасною ліг відпочити від сонячної спеки під деревом; коня золотогривого прив’язав до того самого дерева, а клітку із жар-птицею поставив біля себе. Лежачи на траві за розмовами закоханими, вони міцно заснули.
Тим часом брати Івана-царевича, Дмитро і Василь царевичі, їздячи різними державами і не знайшовши жар-птиці, повертались у свою вітчизну з порожніми руками; несподівано наїхали вони на свого сонного брата з Оленою Прекрасною.
Побачивши на траві коня золотогривого і жар-птицю в золотій клітці, дуже зажадали їх і надумали брата свого Івана-царевича вбити на смерть. Дмитро-царевич дістав із піхов меча свого, заколов Івана-царевича і порубав його на дрібні шматочки; потім розбудив Олену Прекрасну і почав допитуватись:
— Прекрасна дівчино! З якого ти краю, і якого батька дочка, і як тебе на ім’я звати?
Олена Прекрасна, побачивши мертвого Івана-царевича, дуже злякалася, заплакала гіркими слізьми і в сльозах казала:
— Я королівна Олена Прекрасна, а добув мене Іван-царевич, якого ви підступно вбили. Ви тоді були б добрі лицарі, якби виїхали з ним у чисте поле та живого перемогли, а то вбили сонного і тим собі якої слави заживете? Сонна людина — все одно що мертва!
Тоді Дмитро-царевич приклав свого меча до серця Олени Прекрасної і сказав їй:
— Слухай, Олено Прекрасна! Ти тепер у наших руках; ми повеземо тебе до нашого батька, царя Вислава Андроновича, і ти скажи йому, що ми і тебе добули, і жар-птицю, і коня золотогривого. Якщо так не скажеш, я зараз тебе вб’ю!
Олена Прекрасна, злякавшись смерті, обіцяла їм і клялася всією святинею, що говоритиме, як їй наказано. Тоді Дмитро-царевич з Василем-царевичем почали кидати жереб: кому дістанеться Олена Прекрасна, а кому кінь золотогривий. І жереб випав, що дівчина має дістатися Василю-царевичу, а кінь золотогривий — Дмитру-царевичу. Тоді Василь-царевич узяв Олену Прекрасну, посадив на свого доброго коня, а Дмитро-царевич сів на коня золотогривого і взяв жар-птицю, щоб віддати її батькові своєму, цареві Виславу Андроновичу, і поїхали в путь.
Іван-царевич лежав мертвий на тому місці рівно тридцять днів, і тимчасом натрапив на нього сірий вовк і впізнав по духу Івана-царевича. Вирішив вовк його оживити. Побачив він одного ворона і двох воронят, які літали над трупом Івана-царевича. Сірий вовк заховався за кущ, і щойно воронята спустилися на землю, він вискочив із-за куща, схопив одне вороненя і хотів було розідрати надвоє. Тоді ворон злетів на землю, сів віддалік од сірого вовка і сказав йому: