— Ох ти, сірий вовче! Не чіпай мого малого дитяти, воно ж нічого тобі не заподіяло.
— Слухай, Вороне Вороновичу! — мовив сірий вовк. — Я твого дитинчати не зачеплю й відпущу цілим і здоровим, коли ти мені послужиш службу: злітай за тридев’ять земель, у тридесяте царство, і принеси мені живої і мертвої води.
На те Ворон Воронович сказав сірому вовку:
— Я тобі цю службу виконаю, тільки не чіпай мого сина.
Мовивши ці слова, ворон полетів і скоро зник за обрієм. За три дні ворон прилетів і приніс дві пляшечки: в одній — жива вода, у другій — мертва. Сірий вовк узяв пляшечки, розірвав вороненя надвоє, покропив його мертвою водою — і те вороненя зрослося, покропив живою водою — вороненя стрепенулося і полетіло. Потім сірий вовк покропив Івана-царевича мертвою водою — його тіло зрослося, покропив живою водою — Іван-царевич устав і промовив:
— Ох і довго ж я спав!
На те сказав йому сірий вовк:
— Так, Іване-царевичу, спати б тобі вічно, якби не я; адже тебе брати твої порубали і прекрасну королівну Олену, і коня золотогривого, і жар-птицю забрали з собою. Тепер поспішай чимдуж у свою вітчизну; брат твій, Василь-царевич, одружується сьогодні з твоєю нареченою — Оленою Прекрасною. А щоб тобі швидше туди потрапити, сідай краще на мене, я тебе на собі донесу.
Іван-царевич сів на сірого вовка; вовк побіг із ним у державу царя Вислава Андроновича, і довго чи ні — прибіг до міста.
Іван-царевич, прийшовши до палацу, побачив, що брат його Василь-царевич сидить за столом поруч із прекрасною королівною Оленою.
Щойно Олена Прекрасна побачила Івана-царевича, враз вискочила з-за столу, почала цілувати його в уста солодкі й закричала:
— Ось мій коханий наречений, Іван-царевич, а не той лиходій, що за столом сидить!
Тоді цар Вислав Андронович устав з місця і почав Олену Прекрасну питати, що означає те, що вона каже.
Олена Прекрасна розповіла йому всю правду, що і як було: як Іван-царевич добув її, коня золотогривого і жар-птицю, як старші брати вбили його сонного на смерть і як лякали її, щоб казала, нібито все це вони дістали.
Цар Вислав дуже розлютився на Дмитра і Василя царевичів і посадив їх до в’язниці. А Іван-царевич одружився з Оленою Прекрасною і почав із нею жити дружно, полюбовно, так що вони одне без одного й хвилини прожити не могли.
Кіт і лисиця
Жив собі чоловік; у нього був кіт, тільки такий бешкетливий — просто біда! Набрид кіт чоловікові. Думав-думав він, узяв кота, посадив у мішок, зав’язав і поніс до лісу. Приніс і кинув його в лісі: хай пропадає! Кіт ходив-ходив і надибав хатину, в якій лісник жив; заліз на горище і лежить собі, а захоче їсти — піде лісом пташок і мишей ловити, наїсться вволю і знов на горище, і горя не знає!
Якось пішов кіт гуляти, а назустріч йому лисиця, побачила кота і дивується: «Скільки живу в лісі, а такого звіра не бачила». Уклонилась коту і питає:
— Скажи, добрий молодцю, хто ти такий, як сюди забрів і як тебе звати-величати?
А кіт настовбурчив шерсть і каже:
— Я із сибірських лісів присланий до вас управителем, а звати мене пан Коцький.
— Ах, пане Коцький, — каже лисиця, — не знала про тебе, не чула; ходімо до мене в гості.
Кіт пішов до лисиці; вона привела його в свою нору і стала пригощати різною дичиною, а сама розпитує:
— А що, пане Коцький, чи одружений ти?
— Ні, — каже кіт.
— А я лисиця-дівиця, візьми мене заміж.
Кіт погодився, і почався у них весільний бенкет.
Наступного дня вирушила лисиця роздобути харчів, щоб було чим з молодим чоловіком жити; а кіт удома лишився. Біжить лисиця, а назустріч їй вовк трапився і почав до неї клинці підбивати:
— Де ти, кумасю, пропадала? Ми всі нори обшукали, а тебе не бачили.
— Пусти, дурню! Чого залицяєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.
— За кого ж ти вийшла, Єлизавето Іванівно?
— Хіба ти не чув, що до нас із сибірських лісів присланий управитель пан Коцький? Я тепер його дружина.
— Ні, не чув, Єлизавето Іванівно. А як би на нього поглянути?
— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть. Ти дивись, приготуй барана і принеси йому на поклін; барана поклади, а сам сховайся, щоб він тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!
Вовк побіг по барана.
Іде лисиця, а назустріч їй ведмідь і почав до неї залицятися.
— Що ти, дурню клишоногий, чіпляєшся? Я раніше була лисиця-дівиця, а тепер заміжня.
— За кого ж ти, Єлизавето Іванівно, вийшла?