— А за того, кого прислали до нас із сибірських лісів управителем, звати пан Коцький, — за нього вийшла.
— А чи можна на нього поглянути, Єлизавето Іванівно?
— О-о! Пан Коцький у мене такий сердитий: коли хтось йому не до душі — відразу ж з’їсть! Ти йди, приготуй вола і принеси йому на поклін; вовк барана хоче принести. Та дивись: вола поклади, а сам сховайся, щоб пан Коцький тебе не побачив, а то, брате, буде непереливки!
Ведмідь поплентався по вола.
Приніс вовк барана, зідрав шкуру і стоїть, задумавшись; дивиться — і ведмідь лізе з волом.
— Здрастуй, брате Михайле Івановичу!
— Здрастуй, брате Левон! Що, не бачив лисиці з чоловіком?
— Ні, брате, давно чекаю.
— Іди, клич.
— Ні, не піду, Михайле Івановичу! Сам іди, ти сміливіший за мене.
— Ні, брате Левон, я не піду.
Раптом не знати звідки — біжить заєць. Ведмідь як крикне йому:
— Ходи-но сюди, куцохвостий чорте!
Заєць злякався, прибіг.
— Ну що, куцохвостий, знаєш, де живе лисиця?
— Знаю, Михайле Івановичу!
— Іди мерщій і скажи їй, що Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем давно вже готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися бараном і волом.
Заєць щодуху почухрав до лисиці. А ведмідь з вовком стали думати, де заховатися. Ведмідь каже:
— Я полізу на сосну.
— А мені що робити? Куди мені подітися? — питає вовк. — Я ж на дерево ніяк не залізу! Михайле Івановичу! Заховай, будь ласка, куди-небудь, зарадь горю.
Ведмідь поклав його в кущі, притрусив сухим листям, а сам заліз на сосну, на самісіньку верхівку, і позирає: чи не йде пан Коцький з лисицею?
Заєць тим часом прибіг до лисичої нори, постукав і каже лисиці:
— Михайло Іванович з братом Левоном Івановичем просили сказати, що вони давно готові, чекають тебе з чоловіком, хочуть поклонитися вам волом і бараном.
— Іди, куций! Зараз прийдемо.
От іде кіт з лисицею. Ведмідь побачив їх і каже вовку:
— Ну, брате, іде лисиця з чоловіком; який же він малий!
Прийшов кіт і враз накинувся на вола, шерсть на ньому настовбурчилася, і почав він рвати м’ясо зубами й лапами, а сам муркоче, ніби сердиться: «Мало, мало!». А ведмідь каже:
— Малий, а ненажера! Нам учотирьох не з’їсти, а йому одному мало; певно, й до нас добереться!
Закортіло й вовкові поглянути на пана Коцького, та крізь листя не видно! І почав він розгрібати сухолист над очима, а кіт почув шурхіт, подумав, що то миша, та як кинеться і вчепився кігтями вовкові просто в морду.
Вовк підскочив, ноги на плечі і як дав драла! А кіт сам злякався і кинувся на дерево, прямісінько туди, де ведмідь сидів.
«Ну, — думає ведмідь, — побачив мене!» Злазити нема коли, то він поклався на Божу волю і як гепнувся з дерева на землю, усі печінки поодбивав, підвівся — і навтьоки! А лисиця вслід кричить:
— От він вам всипле! Заждіть!
Відтоді всі звірі стали боятися кота, а кіт з лисицею запаслися м’ясом на всю зиму і стали собі жити-поживати, і тепер живуть, хліб жують.
Крихітка-Хіврунька
Ви знаєте, що є на світі люди і хороші, є й гірші, є й такі, що Бога не бояться — до таких ось і потрапила Крихітка-Хіврунька. Лишилася вона сиротою маленькою; взяли її лихі люди і важкою роботою морили, виснажували. Вона і подає, і прибирає, і за всіх і за все відповідає.
А були у хазяйки три рідні дочки: Одноочка, Двоочка і Триочка. У старшої було одне око посеред лоба, а молодша трьома очима на світ дивилася. Рідні дочки тільки й знали, що біля воріт сидіти, на вулицю глядіти, а Крихітка-Хіврунька на них працювала, їх обшивала, для них пряла і ткала, а слова доброго ніколи не чула. Те-то якраз і болить — тикнути та штовхнути є кому, а привітати та приголубити нікому!
Тільки й була у Крихітки корівка улюблена, що їй від матері дісталася. Дуже її дівчинка любила, доглядала, свіжою травицею годувала, чистою водицею напувала, віночки із квітів заплітала. Вийде, бувало, Хіврунька в поле, обійме свою корівку, пригорнеться до неї та й заплаче:
— Корівонько-матінко! Мене б’ють, лають, хліба не дають, плакати не дозволяють. До завтра дали п’ять пудів напрясти, наткати, вибілити, в сувої згорнути.
А корівка їй відповідає:
— Не плач, дівчинко, не плач, красунечко! Влізь до мене в одне вушко, а в друге вилізь — все буде зроблено.
Так і збувалося. Вилізе дівчинка з вушка — все готове: і наткано, і вибілено, і згорнуто.
Віднесе до мачухи; та подивиться, побурчить, сховає в скриню, а їй ще більше роботи загадає. Хіврунька знову прийде до корівки, в одне вушко влізе, в друге вилізе і готовеньке візьме принесе.