— Здрастуйте, дядечку! Скажіть нам: навіщо ви в ліс хмиз тягнете?
— А це не простий хмиз. Коли розкидати його, враз ціле військо з’явиться.
— Сідайте, дядьку, з нами!
І цей сів до них. Полетіли вони далі.
Летіли-летіли, дивляться: іде дід, несе околот соломи.
— Здрастуйте, дідусю, сива голівонько! Куди це ви солому несете?
— В село.
— А хіба в селі соломи нема?
— Соломи багато, а такої нема.
— А яка ж вона у вас?
— А от яка: розкидаєш її спекотним літом — враз стане холодно: сніг випаде, мороз затріщить.
— Коли так, ваша правда: в селі такої соломи не знайдеш. Сідайте з нами!
Холодило заліз зі своїм кулем у корабель, і полетіли вони далі.
Летіли вони, летіли і прилетіли до царського палацу. Цар саме обідав. Побачив він летючий корабель і послав своїх слуг:
— Ідіть запитайте, хто на тому кораблі прилетів — які заморські царевичі та королевичі?
Слуги побігли до корабля і бачать — сидять у кораблі прості мужики. Не стали царські слуги й питати, хто вони такі й звідки прилетіли. Повернулись і доповіли царю:
— Так і так! Нема на кораблі жодного царевича, нема й королевича, а все чорна кістка — мужики прості. Що накажете з ними робити?
«За простого мужика нам доньку віддавати негоже, — думає цар. — Треба від таких женихів позбавитись».
Спитав він у своїх придворних, князів і бояр, що тепер робити, як бути.
Вони й порадили:
— Треба всякі важкі завдання придумати, щоб він їх не виконав. Отоді й дамо йому відкоша.
Зрадів цар, зразу послав слугу до дурника з таким наказом:
— Хай жених дістане нам, поки наш царський обід не закінчився, живої та мертвої води.
Задумався дурник:
— Що ж тепер робити? Я й за рік, а може, й за весь вік свій не знайду такої води.
— А я навіщо? — каже Скороходець. — Вмить за тебе справлюсь.
Відв’язав ногу від вуха і побіг за тридев’ять земель у тридесяте царство. Набрав два глечики води живої і мертвої, а сам думає: «Часу лишилося ще багато, посиджу-но я трохи — встигну вчасно повернутися!».
Сів під густим розкидистим дубом та й задрімав…
Царський обід закінчується, а Скороходця все нема.
Спохмурніли всі на летючому кораблі — не знають, що й робити. А Слухайло припав вухом до сирої землі, прислухався й каже:
— Он який сонько-дрімко! Спить собі під деревом, хропе на все горло!
— От я його зараз збуджу! — каже Стрілько. Схопив він свою рушницю, прицілився і вистрілив у дуба, під яким Скороходець спав. Посипалися з дуба жолуді — просто на голову Скорохідцеві. Прокинувся той:
— Лишенько! Я ж заснув!
Схопився і вмить приніс глечики з водою:
— Ось, маєте!
Встав цар з-за столу, глянув на глечики й каже:
— А може, ця вода несправжня?
Упіймали півня, відірвали йому голову і покропили мертвою водою. Голова вмить приросла. Покропили живою водою — півень на ноги скочив, крилами залопотів, «Ку-ку-рі-ку!» заспівав.
Сердито стало цареві.
— Ну, — каже він дурникові, — це моє завдання ти виконав. Загадаю тепер друге! Якщо ти такий вправний, з’їж зі своїми сватами за раз дванадцять волів смажених і стільки хліба, скільки в сорока печах спечено!
Засмутився дурник, каже своїм товаришам:
— Та я й однієї хлібини за день не з’їм!
— А я навіщо? — каже Ненажера. — Я і з волами, і з хлібом сам упораюсь. Ще й мало буде!
Велів дурник передати цареві:
— Тягніть волів і хліби. Будем їсти!
Привезли дванадцять волів смажених і стільки хлібин, скільки в сорока печах спечено. Ненажера давай волів наминати — одного за одним. А хлібини так у рота і вкидає хлібину за хлібиною. Усі вози спорожніли.
— Давайте ще! — кричить ненажера. — Чому так мало приготували? Я тільки розсмакував!
А в царя більше ні волів, ні хлібів нема.
— Тепер, — каже він, — новий вам наказ: випити за раз сорок бочок пива, кожна бочка по сорок відер.
— Та я й одного відра не вип’ю, — каже дурник своїм сватам.
— Те ж мені горе! — відповідає Випивайло. — Та я сам у них усе пиво вип’ю, ще й мало буде!
Прикотили сорок бочок-сороківок. Стали черпати пиво відрами та подавати Випивайлу. Він як ковтне — відро й порожнє.
— Що це ви все мені відрами підносите? — каже Випивайло. — Так ми цілий день проваландаємося!
Підняв він діжку й спорожнив її за раз, не дихнувши. Підняв другу діжку — і та відкотилася. Так усі сорок діжок і вихилив.
— Чи нема, — питає, — ще пивця? Не вгамував спрагу! Не промочив горло!