Бачить цар: нічим дурника не візьмеш. Вирішив згубити його хитрістю.
— Гаразд, — каже, — віддам за тебе свою дочку, готуйся до весілля! Тільки перед цим сходи в баню, вимийся-випарся добряче.
І наказав топити баню. А баня була вся чавунна.
Три доби баню топили, до червоного розжарили. Вогнем-жаром так і пашить, за п’ять сажнів до неї не підійти.
— Як митися? — каже дурник. — Згорю ж живцем.
— Не сумуй, — відповідає Холодило. — Я з тобою піду!
Побіг він до царя, питає:
— Чи не дозволите мені з женихом у баню сходити? Я йому соломки підстелю, щоб п’яти не покаляв!
Цареві що? Він дозволив: «Що один згорить, що двоє!».
Привели дурника з Холодилом у баню, зачинили там. А Холодило порозкидав у бані солому — і стало холодно, стіни інеєм узялися, в чавунах вода замерзла.
Скількись часу минуло, відчинили слуги двері. Дивляться, а дурник живий-здоровий, і дідок теж.
— Ех ви, — каже дурник, — та у вашій бані не паритись, а хіба на санчатах кататися!
Побігли слуги до царя. Доповіли: так, мовляв, і так. Заметушився цар. Не знає, що й робити, як від дурня позбутися.
Думав-думав і наказав йому:
— Вишикуй уранці перед моїм палацом цілий полк солдат. Вишикуєш — віддам за тебе дочку. Не вишикуєш — геть прожену!
А в самого на думці: «Звідки простому мужику військо дістати? Вже цього він виконати не зможе. Тут ми йому тришия дамо!»
Почув дурник царський наказ — каже своїм сватам:
— Виручали ви мене, браття, з біди не раз і не два… А тепер що робитимемо?
— Нема чого засмучуватись! — каже дідок із хмизом. — Та я хоч сім полків з генералами поставлю! Іди до царя, скажи — буде йому військо!
Прийшов дурник до царя.
— Виконаю, — каже, — твій наказ, тільки востаннє. А якщо відмовлятимешся — нарікай на себе!
Рано вранці дідок із хмизом покликав дурника і вийшов із ним у чисте поле. Розкидав він в’язку, і з’явилося незчисленне військо — і піше, і кінне, і з гарматами. Сурмачі у сурми сурмлять, барабанщики в барабани б’ють, генерали команди подають, коні землю копитами гребуть… Дурник попереду став, до царського палацу військо повів. Зупинився перед палацом, наказав гучніше в сурми сурмити, сильніше в барабани бити.
Почув цар, визирнув у віконце, з переляку сполотнів. Наказав він воєводам своє військо виводити, на дурня війною йти.
Вивели воєводи царське військо, стали в дурня стріляти й гатити. А дурневі солдати стіною йдуть, царське військо мнуть, як траву. Злякалися воєводи і побігли назад, а за ними слідом і все царське військо.
Виліз цар із палацу, на колінах перед дурником рачкує. Просить дорогі дари прийняти та з царівною швидше вінчатися.
Каже дурник цареві:
— Тепер ти нам не наказ! У нас свій розум є!
Прогнав він царя і велів ніколи в царство те не повертатися. А сам із царівною одружився.
— Царівна — дівка молода й добра. Вона ні в чому не винна!
І став він у тому царстві жити, усякі справи вершити.
Лисиця, заєць і півник
Жили собі лисиця і заєць. У лисиці була хатинка крижана, а в зайчика луб’яна. Прийшла весна красна — в лисиці хатинка розтала, а в зайчика стоїть, як і раніше. Попросилася лисиця до зайчика погрітися, та й самого зайчика вигнала. Іде дорогою зайчик та плаче, а йому назустріч собаки:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Чого, зайчику, плачеш?
А зайчик каже:
— Як же мені, собаки, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.
— Не плач, зайчику! — кажуть собаки. — Ми її виженемо.
— Ні, не виженете!
— Ні, виженемо.
Підійшли до хатинки:
— Дзяв, дзяв, дзяв! Забирайся, лисице, геть!
А вона їм з печі:
— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!
Собаки злякалися й пішли.
Зайчик знову іде і плаче. Йому назустріч ведмідь:
— Чого, зайчику, плачеш?
А зайчик каже:
— Як же мені, ведмедю, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.
— Не плач, зайчику! — каже ведмідь. — Я вижену її.
— Ні, не виженеш! Собаки проганяли — не вигнали, і ти не виженеш.
— Ні, вижену!
Пішли проганяти:
— Забирайся, лисице, геть!
А вона з печі:
— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!
Ведмідь злякався і пішов.
Іде знову зайчик та плаче, а йому назустріч віл:
— Чого, зайчику, плачеш?
— Як же мені, воле, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.