— Ходімо, я її прожену.
— Ні, воле, не проженеш! Собаки гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав, і ти не виженеш.
— Ні, вижену.
Підійшли до хатинки:
— Забирайся, лисице, геть!
А вона їм з печі:
— Як вискочу, як вистрибну, аж клоччя полетить!
Віл злякався й пішов.
Іде знову зайчик та плаче, а йому назустріч півник із косою:
— Кукуріку! Чого, зайчику, плачеш?
— Як же мені, півнику, не плакати? Була в мене хатинка луб’яна, а в лисиці крижана, попросилась вона до мене, та мене й вигнала.
— Ходімо, я прожену.
— Ні, не проженеш! Собаки гнали — не прогнали, ведмідь гнав — не прогнав, віл гнав — не прогнав, і ти не проженеш.
— Ні, прожену!
Підійшли до хатинки.
— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!
А вона почула, злякалася й каже:
— Одягаюся…
Півник знову:
— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!
А вона каже:
— Шубу одягаю.
Півник утретє:
— Кукуріку! Несу косу на плечі, хочу лисицю посікти! Забирайся, лисице, геть!
Лисиця вибігла; він її зарубав косою і став із зайчиком жити-поживати і добра наживати.
От тобі казка, а мені бубликів в’язка.
Лисичка-сестричка і вовк
Жили собі дід і баба. Дід каже бабі:
— Ти, бабо, печи пироги, а я запряжу сани і поїду по рибу.
Наловив риби і везе додому повні сани. От їде він і бачить: лисичка скрутилася калачиком і лежить на дорозі. Дід зліз із саней, підійшов до лисички, а вона не ворухнеться, лежить собі як мертва.
— От буде подарунок дружині! — сказав дід, узяв лисичку і поклав на сани, а сам пішов попереду.
А лисичка вибрала слушну хвилину і стала викидати потихеньку із саней усе по рибинці та по рибинці, все по рибинці та по рибинці. Повикидала всю рибу і сама втекла.
— Ну, стара, — каже дід, — який комір привіз я тобі на шубу!
— Де?
— Там на санях — і риба, і комір.
Підійшла баба до саней: ні коміра, ні риби — почала лаяти чоловіка:
— Ах ти, такий-сякий! Ти ще надумав мене дурити!
Тут дід зметикував, що лисичка була не мертва. Погорював, погорював, та нічого вже не зробиш.
А лисичка зібрала всю розкидану рибу в купку, сіла на дорозі і ласує. Підійшов до неї сірий вовк:
— Здрастуй, сестричко!
— Здрастуй, братику!
— Дай мені рибки!
— Налови сам і їж.
— Я не вмію.
— Ет, я ж наловила! Ти, братику, йди на річку, опусти хвоста в ополонку, сиди і примовляй: «Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!». Рибка тобі сама на хвіст начіпляється. Та дивись сиди довго, бо не наловиш.
Вовк і пішов на річку, опустив хвоста в ополонку і почав примовляти:
— Ловись, рибко, велика й маленька! Ловись, рибко, велика й маленька!
Слідом за ним і лисиця заявилася; ходить коло вовка і примовляє:
— Яснійте, яснійте, в небі зорі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
— Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
— То я тобі допомагаю.
А сама хитруха знай торочить:
— Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
Довго-довго сидів вовк біля ополонки, цілу ніч не сходив з місця, хвіст його і приморозило. Спробував було підвестися — де там!
«Ач, скільки риби наловилось — і не витягнеш!» — думає він.
Дивиться, а жінки йдуть по воду і кричать, побачивши сірого:
— Вовк, вовк! Бийте його, бийте його!
Прибігли і почали товкти вовка — хто коромислом, хто відром, хто чим попало. Вовк стрибав, стрибав, відірвав собі хвоста і кинувся навтьоки не озираючись.
«Гаразд, — думає, — я тобі помщуся, сестричко!»
Тим часом, поки вовкові боки м’яли, лисичці-сестричці закортіло спробувати, чи не вдасться ще що-небудь украсти. Залізла в одну хату, де жінки пекли млинці, та втрапила головою в діжку з тістом, обмурзалась і біжить. А вовк їй назустріч:
— Отак ти учиш? Мене всього потовкли!
— Ой, вовчику-братику! — каже лисичка-сестричка, — у тебе хоч кров виступила, а в мене — мозок, мене болючіше прибили, я насилу шкандибаю.
— І те правда, — каже вовк, — де тобі, сестричко, йди, сідай на мене, я тебе довезу.
Лисичка сіла йому на спину, він її й повіз.
От лисичка-сестричка сидить і тихенько наспівує:
— Битий небитого везе, битий небитого везе!
— Що ти, сестричко, кажеш?
— Я, братику, кажу: «Битий битого везе».
— Так, сестричко, так!
Лихо однооке
Жив коваль розкошуючи і лиха не знав.