Погуляли трохи; знову находить хмара з бурею, з блискавкою.
— Повернімося, сестро, додому!
Повернулися додому, не встигли сісти, як ударив грім, розкололася стеля і влетів ворон; ударився ворон об землю і зробився добрим молодцем — попередні були гарні, а цей ще кращий.
— Ну, Іване-царевичу, раніше я гостем приходив, а тепер прийшов сватом; віддай за мене Ганну-царівну.
— Я сестроньку не неволю; якщо ти їй до душі припав, хай іде за тебе.
Вийшла за ворона Ганна-царівна, і забрав він її до свого царства.
Лишився Іван-царевич сам; цілий рік жив без сестер, і стало йому нудно.
— Піду, — каже, — шукати сестер.
Зібрався в дорогу, ішов-ішов і бачить: лежить у полі військо побите. Питає Іван-царевич:
— Коли є хто живий — відгукнися! Хто побив це військо велике?
Відказав йому живий чоловік:
— Усе це військо велике побила Мар’я Морівна, прекрасна королівна.
Пішов Іван-царевич далі, доїхав до шатрів білих, вийшла йому назустріч Мар’я Морівна, прекрасна королівна:
— Здрастуй, царевичу, куди тебе Бог веде — по волі чи по неволі?
Відповів їй Іван-царевич:
— Добрі молодці по неволі не їздять!
— Ну, коли справа неспішна, погостюй у мене в шатрах.
Іван-царевич тому й радий, дві ночі в шатрах ночував, припав до серця Мар’ї Морівні й одружився з нею.
Мар’я Морівна, прекрасна королівна, взяла його з собою до свого царства. Пожили вони разом скількись часу, і надумалась королівна на війну збиратися. Залишає вона на Івана-царевича все господарство й наказує:
— Усюди ходи, за всім наглядай; тільки в оту комору не заглядай!
Він не витримав, щойно Мар’я Морівна поїхала, враз кинувся до комори, відчинив двері, глянув — а там висить Кощій Безсмертний, дванадцятьма ланцюгами прикований.
Просить Кощій у Івана-царевича:
— Зглянься наді мною, дай мені напитися! Десять літ я тут мучуся — не їв, не пив, геть у горлі пересохло!
Царевич подав йому ціле відро води; він випив і ще попросив:
— Мені одним відром не вгамувати спраги, дай ще!
Царевич подав друге відро; Кощій випив і попросив третє, а як випив третє відро, набрався своєї колишньої сили, струснув ланцюгами й одразу всі дванадцять порвав.
— Дякую, Іване-царевичу! — сказав Кощій Безсмертний. — Тепер тобі ніколи не бачити Мар’ї Морівни, як своїх вух! — і страшним вихором вилетів у вікно, догнав на дорозі Мар’ю Морівну, прекрасну королівну, підхопив її і поніс до себе. А Іван-царевич гірко-гірко заплакав, зібрався і вирушив у путь-дорогу: «Хай там що, а розшукаю Мар’ю Морівну!».
Іде день, іде другий, на світанку третього дня бачить чудовий палац, біля палацу дуб стоїть, на дубі ясний сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
— О, шурине мій дорогий! Як ся маєш?
Вибігла Мар’я-царівна, зустріла Івана-царевича радісно, стала про його здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Погостював у них царевич три дні й каже:
— Не можу у вас гостювати довго; я йду шукати дружину свою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
— Важко тобі буде знайти її, — відповів сокіл. — Лиши тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, про тебе згадувати.
Іван-царевич лишив у сокола свою срібну ложку і вирушив у дорогу.
Ішов він день, ішов другий, на світанку третього дня бачить палац іще кращий за перший, біля палацу дуб стоїть, на дубі орел сидить. Злетів орел з дерева, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
— Вставай, Ольго-царівно! Любий наш братик іде.
Ольга-царівна тут же вибігла назустріч, стала його цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:
— Довше гостювати мені ніколи; я йду шукати дружину мою, Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
Відповів орел:
— Важко тобі буде розшукати її; лиши в нас свою срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.
Він лишив срібну виделку і пішов у дорогу.
День ішов, другий ішов, на світанку третього бачить палац ліпший за перші два, біля палацу дуб стоїть, на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдарився об землю, перекинувся добрим молодцем і закричав:
— Ганно-царівно! Швидше виходь, наш братик іде.
Вибігла Ганна-царівна, зустріла його радісно, стала цілувати-обнімати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розказувати. Іван-царевич погостював у них три дні й каже:
— Прощавайте! Піду дружину шукати — Мар’ю Морівну, прекрасну королівну.
Відповідає ворон: