— Що ти, дурню! Куди збираєшся? Хіба людей смішити?
— То моє діло! Розумним — дорога, і дурням шлях не зав’язаний.
Узяв дурень собаку й кішку, накинув мішок на плечі і пішов з дому. Ішов, ішов — на шляху велика річка, а заплатити за переправу нема ні копійки. От дурень довго не думав: назбирав хмизу, зробив на березі курінь і лишився в ньому жити. Почала його собака на роздобутки ходити, окрайці хліба тягати — і себе не забуває, і господаря з кішкою годує. Плив тією річкою корабель з усякими товарами. Дурень побачив і кричить:
— Агов, пане корабельнику! Ти торгувати їдеш, візьми мій товар за півціни.
І кинув на корабель свою кішку.
— Куди нам цього звіра? — сміються матроси. — Спустімо його в воду, хлопці.
— Он ви які, — каже господар, — не займайте, хай ця кішка у вас мишей та пацюків ловить.
— Що ж, оце діло!
Скоро чи ні — приплив корабель у чужу землю, де котів ніхто зроду не бачив, а пацюків та мишей стільки, як трави в полі. Корабельник розклав свої товари, став продавати; знайшовся й покупець на них: закупив усе гуртом і покликав корабельника.
— Треба могорич пити; ходімо, — каже, — я тебе пригощу!
Привів гостя до себе додому, напоїв доп’яну і наказав своїм прикажчикам затягти його в сарай: «Нехай його там щурі з’їдять, а все його багатство ми задаром візьмемо!». Затягли корабельника в темний сарай і кинули на долівку; а з ним усюди кішка ходила, так звикла до нього — ні на крок не відстає. Прокралась вона у той сарай і давай пацюків давити — давила, давила, отакенну купу накидала! Уранці приходить хазяїн, дивиться — корабельник живий-здоровий, а кішка останніх щурів добиває.
— Продай, — каже, — мені твого звіра.
— Купи! Торгувався-торгувався — і купив її купець за шість бочок золота.
Повернувся корабельник додому, побачив дурня й віддає йому три бочки золота. «Отака тьма золота! Куди мені з ним?» — подумав дурень і пішов містами й селами наділяти злиденну братію; роздав дві бочки, а за третю купив ладану, склав у чистому полі й підпалив: полинули пахощі до Бога на небеса. Раптом з’являється ангел:
— Господь наказав спитати, чого ти бажаєш?
— Не знаю, — відповів дурень.
— Ну, тоді піди в той бік; там троє чоловіків землю орють, спитай у них — вони тобі скажуть.
Дурень узяв дрючину й пішов до орачів. Приходить до першого:
— Здрастуйте, діду!
— Здрастуй, людино добра!
— Навчіть мене, що в Бога просити.
— А я звідки знаю, чого тобі треба!
Приходить до іншого, знову питає:
— Скажіть, діду, чого б мені краще попросити в Бога?
— А я звідки знаю!
Приходить до третього орача, питає в нього:
— Скажіть ви, діду!
Старий відповів:
— Якщо тобі багатство дати, ти, певно, й Бога забудеш; попроси краще дружину мудру.
Повернувся дурень до ангела.
— Ну, що тобі сказали?
— Сказали: не проси багатства, проси дружину мудру.
— Добре, — каже ангел. — Іди до тієї річки, сядь на містку і дивись у воду: повз тебе всяка риба пропливатиме — і велика й мала. Поміж тієї риби буде пліточка із золотою обручкою — ти її вхопи і кинь через себе об сиру землю.
Дурень так і зробив: прийшов до річки, сів на містку, дивиться в воду пильно. Пливе повз нього риба всяка, і велика й мала, а ось і пліточка — на неї золота обручка вдягнута. Дурень ураз ухопив її й кинув через себе об сиру землю — обернулась пліточка красною дівчиною:
— Здрастуй, любий друже!
Узялися вони за руки й пішли; ішли, ішли, стало сонце сідати — зупинилися переночувати в чистому полі. Дурень заснув міцним сном, а красна дівиця крикнула гучним голосом — вмить з’явилися дванадцять робітників.
— Збудуйте мені багатий палац під золотим дахом.
Вмить палац постав — і з дзеркалами, і з картинами. Спати лягли в чистому полі, а прокинулися в пречудових палатах. Побачив той палац під золотим дахом цар, здивувався, покликав до себе дурня і каже:
— Ще вчора було тут місце порожнє, а сьогодні палац стоїть! Певно, ти чаклун якийсь!
— Ні, ваша величносте! Все зробилося за Божим повелінням.
— Ну, якщо ти зумів за одну ніч палац збудувати, то збудуй до завтра від свого палацу до моїх хоромів міст — одна мостина срібна, а друга золота. А не збудуєш, то мій меч — тобі голова з пліч!
Пішов дурень, заплакав. Зустрічає його дружина біля дверей:
— Чого плачеш?
— Як мені не плакати! Наказав мені государ міст збудувати — одна мостина срібна, друга золота; а не буде готовий до завтра, хоче мені голову стяти.
— Нічого, серце моє! Лягай спати; ранок мудріший за вечір.