Вона їх викохала; стали вони по річечці ходити, золоту рибку ловити, лусочки збирати, жупанчики зшивати, та вистрибувати на бережок, та поглядати на лужок.
— Ой, не ходіть туди, діти! — казала мати.
Діти її не слухали: сьогодні побавляться на травичці, завтра побігають по моріжку, далі, далі — і зайшли на княжий двір.
Відьма нюхом їх учула, зубами заскреготала. Ось вона покликала діточок, нагодувала-напоїла і спати поклала, а сама наказала розпалити багаття, почепити казани, нагострити ножі.
Лягли двоє братиків і заснули; а нікудишка, щоб не застудити, веліла мати у пазусі носити, — нікудишко-бо й не спить, усе чує, усе бачить.
Уночі прийшла відьма під двері й питає:
— Чи спите ви, дітки, чи ні?
Нікудишко відповідає:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
— Не сплять!
Відьма пішла, походила-походила і знову до дверей:
— Чи спите, дітки, чи ні?
Нікудишко знову каже те саме:
— Ми спимо — не спимо, гадку гадаємо, що хочуть нас усіх порізати: багаття кладуть калинові, казани чіпляють кипучі, ножі гострять булатні!
«Що ж це все один голос?» — подумала відьма, відчинила тихесенько двері, бачить: обидва брати сплять міцним сном, умить обвела їх мертвою рукою — вони й померли.
Уранці біла качечка кличе діточок: дітки не йдуть. Відчуло її серденько, стрепенулася вона і полетіла на княжий двір.
На княжому дворі, білі, як полотниночки, холодні, як крижиночки, лежать братики рядком.
Кинулась вона до них, прилинула, крильця розправила, діточок пригорнула і материнським голосом заридала:
— Дружино, чуєш, дивина! Качка голосить.
— Це тобі здається. Накажіть качку з двору прогнати!
Її проженуть, вона облетить і знову до діток:
«Еге», — подумав князь і гукнув:
— Піймайте мені білу качечку!
Кинулися всі, а біла качечка літає і нікому не дається; вибіг князь сам, вона йому на руки і впала. Узяв він її за крильце і мовить:
— Стань біла береза у мене позаду, а красна дівчина попереду!
Біла береза виросла у нього позаду, а красна дівчина стала попереду, і впізнав у ній князь свою молоду княгиню.
Тут же піймали сороку, прив’язали їй два слоїки, веліли в один набрати води оживильної, а в інший — говорильної. Сорока злітала, води принесла. Побризкали діток водою оживильною — вони стрепенулися, побризкали говорильною — вони заговорили.
І стала у князя ціла сім’я, і стали вони жити-поживати, добро наживати, лихо забувати.
А відьму прив’язали до конячого хвоста, пустили по полю: де відірвалась нога — там стала кочерга, де рука — там граблі, де голова — там кущ і колода. Налетіли птахи — м’ясо поклювали, загули вітри — кістки розметали, і не лишилося від неї ні сліду, ні пам’яті!
Василина Прекрасна
В одному царстві жив собі купець. Дванадцять років прожив він у шлюбі і нажив лише одну доньку, Василину Прекрасну. Коли мати померла, дівчинці було вісім років. Помираючи, купчиха покликала до себе доньку, витягла з-під ковдри лялечку, дала їй і мовила: «Слухай, Василинонько! Пам’ятай і виконай останні мої слова. Я помираю і разом зі своїм благословенням залишаю тобі оцю лялечку; бережи її завжди при собі і нікому не показуй; а коли спіткає тебе яке горе, нагодуй її і запитай у неї поради. Поїсть вона і скаже тобі, як зарадити нещастю». Потому мати поцілувала доньку і померла.
По смерті дружини купець потужив, як належить, а потім став міркувати, як би знову одружитися. Він був чоловік хороший; наречених не бракувало, та більше за всіх йому припала до душі одна вдовиця. Вона вже була немолода, мала двох доньок, майже одноліток Василини — тож господиня і мати була досвідчена. Купець одружився з удовицею, та помилився, бо не знайшов у ній доброї матері для своєї Василини. Василина була перша на селі красуня; мачуха та сестри заздрили її вроді і морили всілякою роботою, щоб вона від праці схудла, а од сонця й вітру почорніла; зовсім життя не було!