Дурень вирізав у саду три лозинки.
— Ну, тепер удар цими лозинками по мені та по стіні палацу по три рази і йди з Богом!
Дурень ударив — дружина обернулася на камінь, а палац на кам’яну гору. Взяв у царя двох тих самих бояр і пішов у путь-дорогу; куди клубочок котиться, туди й він іде.
Довго чи швидко, далеко чи близько — прикотився клубочок у дрімучий ліс, просто до хатинки. Заходить дурень до хатини, а там бабця сидить.
— Здрастуйте, бабусю!
— Здрастуй, людино добра! Куди Бог несе?
— Іду, бабусю, шукати такого майстра, щоб зробив мені гусла-самограї: щоб самі гусла грали, і під їхню музику щоб усі хоч-не-хоч танцювали.
— О, та ж такі гусла мій синок робить! Зачекай хвильку — він тут-тут додому прийде.
Невдовзі приходить бабин син.
— Пане-майстре! — просить його дурень. — Зроби мені гусла-самограї.
— У мене готові є; мабуть, подарую тобі, але за однієї умови: як почну я гусла настроювати — щоб ніхто не спав! А як хтось засне і на мій оклик не встане, тому — голова з плечей!
— Гаразд, пане майстре!
Узявся майстер за роботу, почав настроювати гусла-самограї; ось один боярин заслухався й міцно заснув.
— Ти спиш? — гукає майстер.
То й не встає, не відповідає, і покотилася голова по долівці. Хвилини дві-три — і другий боярин заснув; полетіла і його голова з плечей. Ще хвилина — і дурень задрімав.
— Ти спиш? — гукає майстер.
— Ні, не сплю! З дороги очі злипаються. Промити треба. Чи нема води?
Бабця подала води. Дурень умився, дістав вишитий рушник і почав витиратися. Бабця глянула на той рушник, упізнала роботу своєї дочки й каже:
— О, зятю мій любий! Не сподівалася з тобою побачитись. Чи здорова моя дочка?
Тут почалися в них обійми-цілунки: три дні гуляли, пили-їли, відпочивали, а там настав час і прощатися. На прощання подарував майстер своєму зятеві гусла-самограї. Дурень узяв їх під пахву і вирушив додому.
Ішов, ішов, вийшов із дрімучого лісу на широку дорогу і наказав грати гуслам-самограям: вік би слухав — не наслухався!.. Трапився йому назустріч розбійник.
— Віддай, — каже, — мені гусла-самограї, а я тобі ломаку дам.
— А навіщо твоя ломака?
— Та вона ж непроста; тільки скажи їй: гей, ломако, бий-духопель — хоч цілу армію на місці вкладе.
Дурень помінявся, взяв ломаку і наказав їй убити розбійника. Ломака полетіла на нього, раз-другий ударила і вбила його на смерть. Дурень узяв гусла-самограї та ломаку й пішов далі.
Приходить у свою вітчизну. «Чого, — думає, — мені до царя йти — ще встигну! Краще я спершу з дружиною побачуся». Ударив трьома лозинками по кам’яній горі — раз, другий, третій, і з’явився чудовий палац; ударив по каменю — і дружина перед ним. Обнялися, привіталися, двома-трьома словами перекинулися; після цього взяв дурень гусла, не забув і ломаку й пішов до царя. То й побачив. «Ех, — думає, — нічим його не проймеш, усе виконує!» І як закричить, як накинеться на дурня:
— Ах ти, сякий-такий! Замість того щоб до мене явитися, ти спершу з жінкою надумався обніматись!
— Винуватий, ваша величносте!
— Мені з твоєї вини шубу не зшити! Тепер уже ні за що не пробачу… Подайте мені мій булатний меч!
Дурень бачить, що діло до розправи йде, і крикнув:
— Гей, ломако, бий-духопель!
Ломака кинулась, раз-другий ударила і вбила злого царя на смерть. А дурень став царем і володарював довго й милосердно.
Півник — золотий гребінець
Жили собі котик, дрізд і півник — золотий гребінець. Жили вони в лісі, в хатинці. Котик і дрізд ходили до лісу по дрова, а півника самого лишали.
Ідуть — суворо наказують:
— Ми підемо далеко, а ти лишайся домувати, та голосу не подавай; коли прийде лисиця, у віконце не виглядай.
Пронюхала лисиця, що котика і дрозда вдома немає, прибігла до хатинки, сіла під віконце й заспівала:
Півник і виставив голівоньку у віконце. Лисиця схопила його в кігті, понесла до своєї нори. Закричав півник:
Котик і дрізд почули, кинулись наздоганяти лисицю й відібрали півника.
Наступного разу котик і дрізд пішли до лісу дрова рубати й знову наказали:
— Ну, тепер, півнику, не визирай у віконце, ми ще далі підемо, не почуємо твого голосу.