— Звідки ти і куди прямуєш?
— Іду роботу шукати; все одно — хоч би яка трапилася, за всяку радий узятися.
— Наймись у мене на винному заводі працювати; будеш дрова носити й під казани підкладати.
Купецький син і тому радий — домовився з царем за півтораста рублів на рік. До половини року не дожив, а майже весь завод спалив. Покликав його цар до себе і почав допитувати:
— Як так сталося, що в тебе завод згорів?
Купецький син розповів, як прожив він батькове майно і як йому ні в чому не таланить:
— Хоч де наймусь, довше половини строку не вдається мені втриматися!
Цар пожалів його, не став за провину карати; назвав його Бездольним, велів прикласти йому до лоба печатку, ні податку, ні мита з нього не брати, і хоч би куди він прийшов — нагодувати його, напоїти, на ночівлю пустити, але більше доби ніде не тримати.
Зразу ж за царським наказом приклали купецькому сину печатку до лоба; відпустив його цар.
— Іди, — каже, — куди знаєш! Ніхто тебе не зачепить, нічого в тебе не вимагатимуть, а ситий будеш.
Пішов Бездольний шляхом-дорогою; хоч куди прийде — ніхто в нього ні квитка, ні паспорта не питає, напоять, нагодують, дадуть ніч переночувати, а вранці з двору в шию проганяють.
Довго чи ні митарствував він по білому світу, аж якось зайшов у темний ліс. У тому лісі хатина стоїть. Зайшов Бездомний, у хатині бабця живе. Вона його нагодувала-напоїла і добра навчила:
— Іди-но по цій дорозі. Дійдеш до синього моря, побачиш великий будинок — зайди до нього і зроби отак і отак.
По сказаному, як по написаному, пішов купецький син по тій дорозі, дістався до синього моря, побачив гарний великий будинок. Заходить до передпокою — там стіл накритий, на столі окраєць білого хліба лежить. Він узяв ножа, відрізав шматок хліба і підживився трохи; потім заліз на піч, заховався за дровами, сидить — вечора чекає.
Тільки-но завечоріло, приходять туди тридцять три дівиці, рідні сестриці, усі однакові на зріст, в однакових платтях і всі як одна гарні. Старша сестра попереду виступає, на окраєць поглядає.
— Здається, — каже, — тут руський дух побував?
А менша позаду відгукується:
— Що ти, сестронько! Це ми по Русі ходили та руського духу нахапалися.
Сіли дівиці за стіл, повечеряли, поговорили й розійшлися по різних кімнатах; у передпокої лишилася тільки найменша, роздяглася, лягла в постіль і заснула міцним сном. Тим часом добрий молодець украв у неї плаття.
Рано вранці прокинулася дівиця, шукає, у що вдягтися: туди-сюди кинулась — немає плаття. Інші сестри вже давно вдяглися, обернулися голубками й полетіли за синє море, а її саму покинули. Каже вона гучним голосом:
— Хто взяв моє плаття, відгукнись, не бійся! Якщо ти старий старигань — будь мені дідусем, якщо стара бабця — будь мені бабусею, якщо у літах чоловік — будь мені дядечком, якщо в літах жіночка — будь мені тітонькою, якщо ж молодий парубок — будь мені нареченим.
Купецький син зліз із печі й подав їй плаття; вона зразу вдяглася, взяла його за руку, поцілувала в уста й мовила:
— Ну, любий друже! Ніколи нам тут сидіти, час у дорогу збиратися, своєю хатою обзаводитись.
Дала йому торбу на плечі, собі іншу взяла і повела до льоху; відчинила двері — погріб ущерть був наповнений мідними грошима. Бездольний зрадів і кинувся нагрібати гроші пригоршнями та в торбу класти. Красна дівчина розсміялася, вихопила торбу, вивернула всі гроші геть і зачинила погріб. Він на неї скоса глянув:
— Навіщо назад викинула? Нам би це згодилося.
— Хіба це гроші! Пошукаємо кращих.
Привела його до іншого льоху, відчинила двері — льох ущерть сріблом насипаний. Бездольний ще більше зрадів, кинувся хапати гроші і в торбу складати; а дівиця знов сміється:
— Хіба це гроші! Ходімо, пошукаємо кращих.
Привела його до третього льоху — повнісінького золота й перлів:
— Оце гроші, бери, накладай у торби.
Набрали вони золота й перлів і пішли в дорогу.
Далеко чи близько, високо чи низько — швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться — приходять у те царство, де купецький син на заводі жив, вино курив. Цар його впізнав:
— О, та це ти, Бездольний! Чи одружився, ач, яку красуню за себе взяв! Ну, як хочеш — живи тепер у моєму царстві.
Купецький син почав зі своєю дружиною радитись, вона йому каже:
— Нам однаково, де жити; певно, тут і лишимося.
От вони й лишилися жити в тому царстві, придбали будиночок і зажили у злагоді.
Минув час, позаздрив їхньому життю ближній царський воєвода, прийшов до старої чаклунки й каже: