Третього дня сидить красна дівчина, тримає в руках золоті п’яльця, а голочка сама вишиває — і все такі візерунки дивовижні! Задивилася проскурничина дочка.
— Продай, красна дівчино, продай, — каже, — мені свою забаву!
— Гаразд, купи!
— А яка ціна?
— Дозволь із твоїм чоловіком третю ніч перебути.
— Добре, я згодна!
Увечері прилетів Фініст — ясний сокіл; дружина напоїла його сонним зіллям, поклала спати і посилає робітницю мух відганяти. От красна дівчина мух відганяє, а сама слізно примовляє:
— Прокинься-пробудися, Фіністе — ясний соколе! Я, красна дівчина, до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала!
А Фініст — ясний сокіл міцно спить, нічого не чує.
Довго вона плакала, довго будила його; раптом упала йому на щоку сльоза красної дівчини, він тієї ж миті прокинувся:
— Ой, — каже, — щось мене обпекло!
— Фіністе — ясний соколе! — відповідає йому дівчина. — Я до тебе прийшла; три чавунних посохи зламала, три пари залізних черевиків стоптала, три кам’яних проскури зжувала — все тебе, милого, шукала! Ось уже третю ніч над тобою стою, а ти спиш — не прокидаєшся, на мої слова не відгукуєшся!
Аж тут упізнав її Фініст — ясний сокіл і так зрадів, що й не вимовиш. Змовилися вони й утекли від проскурниці.
Уранці спохватилася проскурничина дочка до свого чоловіка: ні його нема, ні робітниці! Почала жалітися матері; проскурниця наказала коней запрягти і погналася навздогін. Їздила-їздила, і до тих трьох бабусь заїжджала, а Фініста — ясного сокола не наздогнала: за ним і слід прохолов!
Опинився Фініст — ясний сокіл зі своєю нареченою біля її дому батьківського; вдарився об сиру землю і зробився пір’їнкою. Красна дівчина взяла його, сховала в пазуху і прийшла до батька.
— Ой, доню моя люба! Я гадав, що тебе вже й на світі немає; де ти була так довго?
— Богу ходила молитися.
А сталося це якраз проти святого тижня. От батько зі старшими дочками збираються до заутрені.
— Що ж, доню моя мила, — звертається він до меншої, — збирайся та поїдемо; сьогодні день такий радісний.
— Батеньку, мені одягти нема чого.
— Одягнеш наше вбрання, — кажуть старші сестри.
— Ой, сестроньки, ваше вбрання не по мені шите! Я краще вдома лишуся.
Батько з двома дочками поїхав до заутрені; тоді красна дівчина витягла свою пір’їнку. Вона вдарилась об підлогу і зробилася прекрасним царевичем. Царевич свиснув у віконце — вмить з’явилися і сукні, і убори, і карета золота. Вбралися вони, сіли в карету й поїхали.
Заходять вони до церкви, стають поперед усіх. Народ дивиться: що то за царевич із царівною завітали?
Під кінець заутрені вийшли вони раніше за всіх і поїхали додому; карета зникла, суконь та уборів як не бувало, а царевич обернувся пір’їнкою.
Повернулися батько з дочками.
— Ой, сестронько! От ти з нами не їздила, а в церкві був прекрасний царевич із красунею-царівною.
— Нічого, сестроньки! Ви мені розказали — все одно що сама побувала.
Наступного дня знову те саме; а третього дня, як сідав царевич із прекрасною царівною в карету, батько вийшов із церкви і на власні очі бачив, що карета до його дому під’їхала і зникла.
Повернувся батько додому і почав у меншої доньки розпитувати; вона й каже:
— Нічого не вдієш, треба зізнаватися!
Дістала пір’їнку; пір’їнка вдарилася об підлогу і зробилася царевичем. Тут їх повінчали, і весілля було багате! На тому весіллі і я був, вино пив, по вусах текло, а в роті не було.
По щучому велінню
Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій — дурник Омелько.
Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.
Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:
— Сходи, Омельку, по воду.
Він їм з печі:
— Ліньки…
— Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
— Ну, гаразд.
Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.
Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:
— От юшка буде солодка!
Раптом щука каже йому людським голосом:
— Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.
А Омелько сміється:
— На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.