Щука благає знову:
— Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.
— Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.
Щука його питає:
— Омельку, Омельку, скажи — що ти зараз хочеш?
— Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…
Щука йому каже:
— Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».
Омелько й каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ідіть, відра, самі додому…
Тільки-но сказав — відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.
Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.
Минуло багато чи мало часу — невістки кажуть йому:
— Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…
— Ліньки…
— Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.
Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — іди, сокиро, нарубай дров, а дрова — самі до хати йдіть і в піч складайтесь…
Сокира вискочила з-під лави — і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…
Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:
— Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.
А він їм з печі:
— А ви нащо?
— Як — ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?
— Мені ліньки…
— Ну, не буде тобі подарунків.
Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:
— Жінки, відчиняйте ворота!
Невістки йому кажуть:
— Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?
— Не треба мені коня.
Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, до лісу…
Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко — верхи не доженеш.
А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…
Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку — таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — їдьте, сани, самі додому…
Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.
Бачить він, що кепські справи, і тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, ломако, намни їм боки…
Ломака вискочила — і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.
Багато чи мало часу минуло — почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера — його знайти і привезти до палацу.
Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:
— Ти — дурник Омелько?
А він з печі:
— А тобі навіщо?
— Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.
— А мені ліньки…
Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ломако, намни йому боки…
Ломака вискочила — і давай частувати офіцера, насилу втік.
Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:
— Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.
Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.
— Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, — тоді він усе зробить, хоч що попросиш.
Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:
— Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.
— Мені й тут тепло…
— Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, — будь ласка, їдьмо.
— А мені ліньки…
— Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.
Омелько подумав-подумав:
— Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.
Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — ану, піч, їдь до царя…