Тут у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.
Цар дивиться у вікно, дивується:
— Що це за чудо?
Найбільший вельможа йому відповідає:
— А це Омелько на печі до вас їде.
Вийшов цар на ґанок:
— А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.
— А чого вони під сани лізли?
Тим часом у вікно на нього дивилася царська дочка — Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — нехай царська донька мене полюбить…
І сказав ще:
— Їдь, піч, додому…
Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.
А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Тут цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:
— Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.
Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.
Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.
Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.
Скоро чи ні — прокинувся Омелько, бачить — темно, тісно:
— Де ж це я?
А йому відповідають:
— Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.
— А ти хто?
— Я — Мар’я-царівна.
Омелько каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…
Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.
— Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.
— А мені ліньки…
Тут вона стала його ще більше просити, він і каже:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…
Щойно він сказав — з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.
— Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?
Омелько недовго думав:
— По щучому велінню, по моєму хотінню — стати мені добрим молодцем, писаним красенем…
І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.
А саме тоді їхав цар на полювання й бачить — стоїть палац, де раніше нічого не було.
— Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?
І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.
Омелько їм відповідає:
— Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.
Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:
— Хто ж ти такий, добрий молодче?
— А пам’ятаєте дурника Омелька — як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я — той самий Омелько. Захочу — все твоє царство спалю і зруйную.
Цар дуже злякався, почав пробачення просити:
— Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!
Тут влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.
От і казці кінець, а хто слухав — молодець.
Сестричка Оленка і братик Іванко
Жили собі дід і баба, у них була дочка Оленка і синок Іванко.
Дід із бабою померли. Лишилися Оленка з Іванком самі-самісінькі.
Пішла Оленка на роботу і братика із собою взяла. Ідуть вони далекою дорогою, широким полем, і захотілося Іванкові пити.
— Сестричко Оленко, я пити хочу!
— Зачекай, братику, дійдемо до колодязя.
Ішли-ішли — сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть коров’яче копитце повне водиці.
— Сестричко Оленко, сьорбну я з копитця!
— Не пий, братику, телятком станеш!
Братик послухався, пішли далі.
Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть кінське копитце повне водиці.
— Сестричко Оленко, нап’юся я з копитця!
— Не пий, братику, лошатком станеш!
Зітхнув Іванко, знову пішли далі.
Сонце високо, колодязь далеко, спрага доймає, піт виступає. Стоїть козяче копитце повне водиці.
Іванко каже:
— Сестричко Оленко, не можу більше: нап’юсь я з копитця!