— От, Іване! — казала вона чоловікові. — Подарував нам таки Бог радість на старість! Минула-таки журба моя невтішна!
А Іван казав їй:
— Дякувати Богові! Тут і радість не вічна, і печаль не безкінечна…
Минула зима. Радісно заграло на небі весняне сонце і прогріло землю. На проталинах зазеленіла трава, і заспівав жайворонок. Уже й дівчата зібралися на хоровод за селом і проспівали:
— Весна-красна! На чому прийшла, на чому приїхала?…
— На плужку, на бороні!
А Снігуронька чогось засумувала.
— Що з тобою, дитино? — не раз питала її Марія, голублячи. — Чи не захворіла ти? Ти вся така невесела, зовсім з лиця спала. Чи не зурочило тебе зле око?
А Снігуронька відповідала їй щоразу:
— Нічого, бабусю! Я здорова…
Ось і останній сніг зігнала весна своїми красними днями. Зацвіли сади й луги, заспівав соловейко і всяка птаха, і все у природі стало живим і веселим. А Снігуронька, сердешна, ще більше затужила, уникає подружок і ховається від сонця в тінь, наче конвалія під деревцем. Їй тільки до душі й було, що хлюпатись біля холодного струмка під зеленою вербичкою.
Снігуронці усе б тінь та затінок, а ще краще — частий дощик. У дощик і сутінки вона веселішала. А якось насунула сіра хмара й посипала великим градом — Снігуронька йому так зраділа, як інша не була рада перлам добірним. Коли ж знову припекло сонце і град узявся водою, Снігуронька плакала за ним так гірко, ніби сама хотіла розлитися сльозами, — так рідна сестра плаче за братом.
От уже й весна скінчилася; настав Іванів день. Дівчата з села зібралися на гуляння в гаю, зайшли по Снігуроньку й причепилися до бабусі Марії:
— Відпустіть та й відпустіть із нами Снігуроньку!
Марія не хотіла пускати її, не хотіла й Снігуронька йти з ними; та не могли відмовитись. До того ж Марія подумала: може, розгуляється її Снігуронька! І вона вбрала її, поцілувала й мовила:
— Іди, дитино моя, побався з подружками! А ви, дівчата, дивіться, бережіть мою Снігуроньку… Вона ж у мене, самі знаєте, як порошинка в оці!
— Добре, добре! — закричали вони весело, підхопили Снігуроньку й пішли юрбою до гаю. Так вони плели собі вінки, в’язали букети квітів і наспівували своїх веселих пісень. Снігуронька від них не відходила.
Коли зайшло сонце, дівчата розіклали багаття з трави й дрібного хмизу, запалили його і всі у вінках стали в ряд одна за одною; а Снігуроньку поставили позаду всіх.
— Дивися, — сказали вони, — як ми побіжимо, і ти також біжи слідом за нами, не відставай!
І от усі, затягнувши пісню, пострибали через вогонь.
Раптом щось позаду них зашипіло і простогнало жалібно:
— Ау!
Озирнулися вони з переляку: нема нікого. Дивляться одна на одну й не бачать поміж себе Снігуроньки.
— А, певно, сховалася, пустунка, — сказали вони й розбіглися шукати її, та ніяк не могли знайти. Кликали, кликали — вона не відгукнулась.
— Де це вона поділася? — казали дівчата.
— Певно, додому втекла, — сказали вони потім і пішли до села, та Снігуроньки і в селі не було.
Шукали її й наступного дня, шукали й третього. Обійшли весь гай — кущик за кущиком, дерево за деревом. Снігуроньки все не було, і слід пропав. Довго Іван та Марія горювали і плакали за своєю Снігуронькою. Довго ще бідолашна бабуся ходила щодня в гай шукати її, і все кликала вона, ніби зозуля згорьована:
— Ау, ау, Снігуронько! Ау, ау, голубонько!..
І не раз їй чулося, ніби голосом Снігуроньки відгукувалось: «Ау!». А Снігуроньки все нема й нема! Куди ж поділася Снігуронька? Чи лютий звір затяг її до темного лісу, і чи не хижий птах заніс її до синього моря?
Ні, не лютий звір затяг її до темного лісу, і не хижий птах заніс її до синього моря; а коли Снігуронька побігла за подружками і вскочила у вогонь, раптом потяглася вона вгору легкою парою, звилася в тоненьку хмарку, розтала… і полетіла у висоту піднебесну.
Срібне блюдечко і наливне яблучко
Жили собі дід і баба. Було в них три дочки.
Старша й середульша — чепурухи, витівниці, а молодша — мовчазна смиренниця.
У старших дочок сарафани картаті, підбори точені, намиста золочені. А в Марійки сарафан темненький, та оченята світленькі. Вся краса в Марійки — руса коса, до землі спадає, квіти зачіпає. Старші сестри — білоручки, ледащиці, а Марійка зранку до вечора все за роботою: і в хаті, і в полі, і в городі. І грядки поле, і скіпки коле, корівок доїть, качок годує. Хто що попросить, усе Марійка приносить, нікому не скаже слова, усе зробити готова.