Выбрать главу

А сопілка грає-примовляє:

— Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Мене сестри до лісу заманили, мене, бідолашну, погубили, за срібне блюдечко, за наливне яблучко. Грай, грай, сопілочко, грай, очеретяна. Роздобудь, таточку, кришталевої води із криниці царської.

Дві сестри-заздрісниці затрусилися, побіліли, на коліна впали, у провині зізналися.

Зачинили їх під залізні замки до царського указу, високого повеління.

А дід у дорогу зібрався, до міста царського по живу воду.

Скоро чи ні — прийшов він до того міста, до палацу підійшов.

Тут із ґанку золотого цар сходить. Дід йому доземно кланяється, все йому розповідає.

Каже йому цар:

— Візьми, чоловіче, з моєї царської криниці живої води. А коли дочка оживе, представ її нам із блюдечком, з яблучком, з лиходійками-сестрами.

Дід радіє, в землю кланяється, додому везе карафку з живою водою.

Тільки-но покропив він Марійку живою водою, враз вона ожила, припала голубкою на батькову шию. Люди збіглися, зраділи. Поїхав дід з дочками до міста. Привели його в палацові покої.

Вийшов цар. Поглянув на Марійку. Стоїть дівчина, як весняний цвіт, очі — сонячне сяйво, по обличчю — зоря, по щоках сльози котяться, ніби перли, падають.

Питає цар у Марійки:

— Де твоє блюдечко, наливне яблучко?

Взяла Марійка блюдечко з яблучком, покотила яблучко по блюдечку, наливне по срібному. Раптом пролунав дзвін-передзвін, а на блюдечку одне за одним міста російські виставляються, в них полки збираються зі знаменами, у бойовий стрій шикуються, воєводи перед строями, голови перед взводами, десятники перед десятками. І пальба, і стрільба, дим хмару звив — усе з-перед очей сховав.

Котиться яблучко по блюдечку, наливне по срібному, а на блюдечку все небо красується, ясне сонечко за світлим місяцем котиться, зірки в хоровод збираються, лебеді в хмарі пісні співають.

Цар чудесам дивується, а красуня слізьми заливається, каже царю:

— Візьміть моє наливне яблучко, срібне блюдечко, тільки помилуйте моїх сестер, не вбивайте їх за мене.

Підняв її цар і каже:

— Блюдечко твоє срібне, а серце — золоте. Хочеш бути мені дорогою дружиною, царству дорогою царицею? А сестер твоїх на прохання твоє я помилую.

Справили вони бенкет на весь світ: так грали, що зірки з неба впали; так танцювали, що підлоги поламали. От і вся казка…

Три царства — мідне, срібне і золоте

У ті давні часи, коли світ Божий повнився лісовиками, відьмами й русалками, коли ріки текли молочні, береги були киселеві, а в полях літали смажені куріпки, у ті часи жив собі цар на ім’я Горох із царицею Анастасією Прекрасною; у них було троє синів.

Сталася біда велика — украв царицю нечистий дух. Каже цареві старший син:

— Батьку, благослови мене, поїду шукати неньку.

Поїхав і пропав, три роки про нього ні звістки, ні чутки не було.

Почав другий син проситися:

— Батьку, благослови мене в путь-дорогу, може, мені пощастить знайти і брата, і неньку.

Цар благословив; він поїхав і теж безвісти пропав — як у воду канув.

Приходить до царя менший син Іван-царевич:

— Любий батьку, благослови мене в путь-дорогу; може, знайду і братів, і неньку.

— Їдь, синку!

Іван-царевич вирушив у чужодальню сторону; їхав, їхав і приїхав до синього моря, зупинився на березі й думає: «Куди тепер їхати?».

Раптом прилетіли на море тридцять три бушлі, вдарилися об землю і стали красними дівицями — усі гарні, а одна ліпша за всіх; роздяглися і кинулись у воду.

Довго чи ні вони купалися — Іван-царевич підкрався, взяв у тієї дівиці, що ліпша за всіх, крайку і сховав за пазуху.

Покупалися дівиці, вийшли на берег, почали вдягатися — однієї крайки нема.

— Ах, Іване-царевичу, — каже красуня, — віддай мою крайку.

— Скажи спершу, де моя ненька?

— Твоя ненька в мого батька живе — у Ворона Вороновича. Іди понад морем, трапиться тобі срібна пташка із золотим чубчиком — куди вона полетить, туди й ти йди.

Іван-царевич віддав їй крайку і пішов понад морем; тут зустрів своїх братів, привітався з ними і взяв із собою.

Ідуть вони разом берегом, побачили срібну пташку із золотим чубчиком і побігли за нею слідом. Пташка летіла, летіла і кинулась під плиту залізну, в яму підземельну.

— Ну, браття, — каже Іван-царевич, — благословіть мене замість батька, замість матері; спущусь я в цю яму й дізнаюся, яка земля іновірна, чи не там наша ненька.

Брати його благословили, поліз він у ту яму глибоку і спускався не багато, не мало — три роки; спустився й пішов дорогою.