— Слухай, Марусю: як підеш завтра до дівчат, візьми з собою клубок ниток; будеш проводжати його, то накинь петельку йому на ґудзик і розмотуй потихеньку клубок, а потім по тій нитці й дізнаєшся, де він живе.
Наступного дня пішла Маруся на вечорниці й прихопила клубок ниток. Знову прийшов добрий молодець:
— Здрастуй, Марусю!
— Здрастуй!
Почалися ігри, танці; він іще ближче тулиться до Марусі, ні на крок не відходить. Уже час і додому йти.
— Марусю, — каже гість, — проведи мене.
Вона вийшла надвір, стала з ним прощатися й тихенько накинула петельку на ґудзик; пішов він своєю дорогою, а вона стоїть і клубок розмотує; весь розмотала й побігла подивитись, де живе її наречений? Спочатку нитка по дорозі йшла, потім потяглася через паркани, через канави й вивела Марусю просто до церкви, до головних дверей. Маруся спробувала — двері замкнені; пішла навколо церкви, знайшла драбину, підставила до вікна й полізла подивитись, що там коїться? Вилізла, глянула — а наречений стоїть біля труни і покійника їсть; у церкві тоді ночував небіжчик. Хотіла було тихенько зістрибнути з драбини, та з переляку не остереглася і стукнула; біжить додому — себе не пам’ятає, усе їй погоня ввижається; ледве жива прибігла!
Уранці мати питає:
— Що, Марусю, бачила того молодця?
— Бачила, матусю!
А що бачила, не розказує. Увечері сидить Маруся, гадає: іти чи не йти на вечорниці?
— Іди, — каже мати, — погуляй, поки молода!
Приходить вона на вечорниці, а нечистий уже там. Знову почались ігри, смішки, танці; дівчата нічого не знають! Почали по домівках розходитись; каже нечистий:
— Марусю! Ходи, проведи мене.
Вона не йде, боїться. Тут усі дівчата на неї накинулись:
— Що з тобою? Чи засоромилась? Іди, проведи доброго молодця!
Нічого не вдієш, пішла — як Бог дасть! Тільки-но вийшли надвір, він її й питає:
— Ти вчора до церкви ходила?
— Ні!
— А бачила, що я там робив?
— Ні!
— Ну, завтра твій батько помре!
Сказав і зник.
Повернулась Маруся додому сумна й невесела; уранці прокинулась — батько мертвий лежить. Поплакали над ним і в труну поклали; увечері мати до попа поїхала, а Маруся лишилася: страшно їй самій удома. «Піду-но, — думає, — до подруг». Приходить, а нечистий там.
— Здрастуй, Марусю! Чого невесела?
— Які веселощі? Батько помер.
— Ой, бідолашна!
Усі журяться за неї, журиться й він, проклятий, ніби не його робота. Почали прощатися, по домівках розходитись.
— Марусю, — каже він, — проведи мене.
Вона не хоче.
— Що ти — маленька, чи що? Чого боїшся? Проведи його! — причепилися дівчата.
Пішла проводити; вийшли надвір.
— Скажи, Марусю, була ти біля церкви?
— Ні!
— А бачила, що я робив?
— Ні!
— Ну, завтра твоя мати помре!
Сказав і зник.
Повернулась Маруся додому ще сумніша; переночувала ніч, уранці прокинулась — мати лежить мертва. Весь день вона проплакала, от і сонце сіло, темніти стало — боїться Маруся сама лишатися; пішла до подруг.
— Здрастуй! Що з тобою? Ти сама не своя! — кажуть дівчата.
— Які вже там веселощі! Учора батько помер, а сьогодні мати.
— Бідолашна, нещасна! — жаліють її всі.
Настав час прощатися.
— Марусю! Проведи мене, — каже нечистий.
Вийшла проводити його.
— Скажи, була ти біля церкви?
— Ні!
— А бачила, що я робив?
— Ні!
— Ну, завтра до вечора сама помреш!
Маруся переночувала з подругами, уранці встала й думає, що їй робити. Згадала, що в неї є бабця — стара-престара, вже осліпла від довгих літ. «Піду-но я до неї, пораджуся».
Вирушила до бабці.
— Здрастуйте, бабусю!
— Здрастуй, онучко! Як Бог милує? Що батько з матір’ю?
— Померли, бабусю!
І розповіла їй усе, що з нею трапилось. Стара вислухала й каже:
— Ох, бідолашечко ти моя! Іди мерщій до попа, попроси в нього: коли ти помреш, щоб вирили під порогом яму, та несли тебе з хати не в двері, а протягли крізь той отвір; і ще попроси, щоб поховали тебе на перехресті — там, де дві дороги перетинаються.
Прийшла Маруся до попа, гірко заплакала і впросила його зробити все так, як бабуся навчила; повернулася додому, купила труну, лягла в неї — і зразу й померла. От сповістили священика; поховав він спершу батька й матір Марусиних, а потім і її. Винесли Марусю попід порогом, поховали на роздоріжжі.
Невдовзі випало одному боярському синові проїздити повз Марусину могилу; дивиться — а на тій могилі росте дивовижна квітка, якої він ніколи не бачив. Каже боярчук своєму слузі: