— Піди викопай мені ту квітку з коренем: привеземо додому і посадимо в горщик, хай у нас цвіте!
От викопали квітку, привезли додому, посадили в горщик і поставили на вікно. Почала квітка рости, красуватися.
Якось не спалося слузі вночі; дивиться він на вікно і бачить: диво сталося. Раптом квітка захиталася, впала з гілки на підлогу і обернулася красною дівчиною. Квітка була гарна, а дівчина ліпша! Пішла вона по кімнатах, дістала собі різних напоїв і наїдків, напилась-наїлась, ударилась об підлогу — зробилася, як і раніше, квіткою, піднялась на вікно й сіла на гілочку.
Наступного дня розповів слуга боярину, яке диво йому вночі привиділось.
— Ет, брате, чого ж ти мене не розбудив? Сьогодні вночі будемо вдвох пильнувати.
Настала ніч. Вони не сплять, чекають. Рівно опівночі квітка почала ворушитися, з місця на місце перелітати, потім упала додолу і з’явилася красна дівчина; дістала собі напоїв і наїдків та й сіла вечеряти. Боярчук вибіг, схопив її за білі руки й повів до своєї кімнати; не може вволю на неї надивитися, красою її намилуватися.
Уранці каже батькові, матері:
— Дозвольте мені одружитися; я знайшов собі наречену.
Батьки дозволили.
Маруся каже:
— Я піду за тебе тільки з тією умовою, щоб чотири роки до церкви не ходити.
— Гаразд!
От повінчалися, живуть собі рік і два, і прижили сина. Якось наїхали до них гості; підгуляли, випили й почали хвалитися своїми дружинами: у того гарна, у того ще краща.
— Ну, як собі хочете, — каже господар, — а ліпше моєї дружини в усьому світі немає!
— Гарна, та нехрещена! — відповідають гості.
— Як так?
— Та до церкви не ходить.
Ті слова здалися чоловікові образливими; дочекався неділі й велів дружині збиратися до обідні.
— Знати нічого не хочу! Будь зараз же готова!
Зібрались вони і поїхали до церкви. Чоловік заходить — нічого не бачить, а вона глянула — сидить на вікні нечистий.
— А, так ось і ти! Згадай-но колишнє: була ти вночі біля церкви?
— Ні!
— А бачила, що я там робив?
— Ні!
— Ну, завтра в тебе чоловік і син помруть!
Маруся просто з церкви кинулась до своєї старої бабусі. Та їй дала в одній пляшечці святої води, а в іншій — оживильної і сказала, як і що робити.
Наступного дня померли в Марусі чоловік і син; а нечистий прилетів і питає:
— Скажи, була біля церкви?
— Була.
— А бачила, що я робив?
— Мертвого жер!
Сказала та як хлюпне на нього святою водою — він так прахом і розсипався. Потім покропила оживильною водою чоловіка й сина — вони враз ожили й відтоді не знали ні горя, ні розлуки, а жили разом довго і щасливо.
Хлопчик Мізинчик
Жили собі дід і баба. Якось баба шаткувала капусту на пироги, зачепила ненароком руку й відрубала мізинець; відрубала й кинула за піч. Раптом почулося бабі, що хтось говорить за піччю людським голосом: «Матінко! Зніми мене звідси». Здивувалася вона, перехрестилася і питає:
— Ти хто такий?
— Я твій синок, народився з твого мізинця.
Зняла його баба, дивиться — хлопчик крихітний-крихітний, ледве від землі видно! І назвала його Мізинчиком.
— А де мій татко?
— Поїхав на оранку.
— Я до нього піду, допомагати буду.
— Іди, дитинко.
Прийшов він на поле:
— Боже поможи, татку!
Озирнувся дід навколо.
— Що за дивина? — каже. — Голос людський чую, а нікого не бачу. Хто зі мною говорить?
— Я — твій синок.
— Та в мене дітей зроду не було!
— Я щойно народився на білий світ: шаткувала матінка капусту на пироги, відрубала собі мізинець із руки, кинула за піч — от я і став хлопчик Мізинчик! Прийшов тобі допомагати — землю орати. Сідай, татку, закуси чим Бог послав і перепочинь трохи!
Зрадів дід, сів обідати, а хлопчик Мізинчик заліз коневі у вухо й почав орати землю; а перед тим батькові сказав:
— Як хтось торгуватиме мене, продавай сміло; далебі — не пропаду, назад додому прийду.
Ось іде повз них пан, дивиться й дивується: кінь іде, соха оре, а людини нема!
— Такого ще у світі не бувало, щоб коняка сама орала!
— Що ти, чи не осліп! — відказав йому дід. — То в мене син оре.
— Продай мені його!
— Ні, не продам; нам тільки й радості з бабою, тільки й утіхи, що він!
— Продай, дідусю! — не відстає пан.
— Ну, давай тисячу рублів — твій буде!
— Чого так дорого?
— Сам бачиш: хлопчик малий, а хвацький, на ногу прудкий, на посилку легкий!
Пан заплатив тисячу, взяв хлопчика, посадив у кишеню і поїхав додому. А хлопчик Мізинчик напаскудив йому в кишеню, прогриз дірку й утік.