— Ква-ква, Іване-царевичу! Чого зажурився? Чи почув від батька слово непривітливе?
— Як мені не журитися? Цар мій батенько велів, щоб я з тобою на оглядини прийшов; як я тебе людям покажу?
— Не журися, царевичу! Іди сам до царя в гості, а я слідом за тобою прибуду, як почуєш стукіт і грім — скажи: «Це моя жабка в коробочці їде».
От старші брати прийшли на оглядини зі своїми дружинами, виряджені, вичепурені; стоять і з Івана-царевича сміються:
— Що ж ти, брате, без дружини прийшов? Хоч би у хусточці приніс! І де ти таку красуню знайшов? Певно, всі болота обходив?
Раптом почувся сильний стукіт-грюкіт — весь палац затрусився; гості дуже налякались, посхоплювалися зі своїх місць і не знають, що їм робити; а Іван-царевич каже:
— Не бійтесь, панове! Це моя жабка в коробочці приїхала.
Підлетіла до царського палацу позолочена коляска, шестіркою коней запряжена, і вийшла з неї Василина Премудра — така красуня, що ні подумати, ні описати, хіба в казці розказати! Взяла Івана-царевича за руку й повела за столи дубові, за скатерті білі.
Почали гості їсти-пити, веселитися; Василина Премудра надпила з чаші, а решту собі в лівий рукав вилила; закусила лебедем, а кісточки у правий рукав сховала. Дружини старших царевичів побачили її хитрощі, давай і собі те робити. Згодом, як пішла Василина Премудра в танок з Іваном-царевичем, махнула лівою рукою — зробилося озеро, махнула правою — і попливли по воді білі лебеді; цар і гості замилувалися-задивувалися. А старші невістки пішли танцювати, махнули лівими рукавами — всіх оббризкали, махнули правими — кістка цареві просто в око влучила! Цар розсердився і прогнав їх з ганьбою.
Тим часом Іван-царевич побіг додому, знайшов шкіру жаб’ячу і спалив у великому вогні. Приїжджає Василина Премудра, спохватилася — немає жаб’ячої шкірки, зажурилася, затужила й каже царевичу:
— Ой, Іване-царевичу! Що ж ти накоїв? Якби трішечки ти зачекав, я б навіки твоєю була; а тепер прощавай! Шукай мене за тридев’ять земель, у тридесятому царстві — у Кощія Безсмертного.
Обернулась білою лебідкою і полетіла у вікно.
Іван-царевич гірко заплакав, помолився Богові на всі чотири сторони і пішов світ за очі.
Ішов він далеко чи близько, довго чи швидко — назустріч йому старенький дідок:
— Здрастуй, — каже, — добрий молодче! Що шукаєш, куди йдеш?
Царевич розповів йому про своє нещастя.
— Ой, Іване-царевичу! Навіщо ти жаб’ячу шкірку спалив? Не ти її одягнув, не тобі й знімати було! Василина Премудра хитріша, розумніша за свого батька вродилася; він за те розлютився на неї і велів три роки жабою бути. Візьми клубок; куди він покотиться — іди за ним сміло.
Іван-царевич подякував дідові і пішов за клубочком. Іде чистим полем, а назустріч йому ведмідь.
— Ану, — каже Іван-царевич, — заб’ю звіра! А ведмідь мовив йому:
— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Коли-небудь стану тобі в пригоді.
Іде він далі, коли це глядь — летить над ним селезень; царевич прицілився з рушниці, хотів було підстрелити птаха, як раптом мовив він людським голосом:
— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі стану в пригоді.
Він пожалів птаха і пішов далі. Біжить косоокий заєць; царевич знову за рушницю, почав цілитись, а заєць мовив йому людським голосом:
— Не вбивай мене, Іване-царевичу! Я тобі сам стану в пригоді.
Він пожалів зайця і пішов далі — до синього моря, бачить — на піску лежить, помирає щука-риба.
— О, Іване-царевичу, — мовила щука, — пожалій мене, пусти в синє море.
Він кинув її в море й пішов берегом.
Скоро чи ні — прикотився клубочок до хатинки; стоїть хатинка на курячих лапках, навколо повертається. Каже Іван-царевич:
— Хатинко, хатинко! Стань до мене передом, а до моря задом.
Хатинка повернулась до моря задом, до нього передом. Царевич зайшов усередину й бачить: лежить на печі баба-яга кістяна нога, ніс у стелю вріс, сама зуби точить.
— Навіщо, добрий молодче, до мене завітав? — питає баба-яга в Івана-царевича.
— Ах ти, бабо-яга, кістяна нога! Ти спершу б мене, доброго молодця, нагодувала-напоїла, у бані попарила, а тоді й розпитувала.
Баба-яга нагодувала його, напоїла, в бані попарила; а царевич розповів їй, що шукає свою дружину, Василину Премудру.
— А, знаю! — сказала баба-яга. — Вона тепер у Кощія Безсмертного; важко її визволити, нелегко Кощія здолати: смерть його на кінчику голки, голка в яйці, те яйце в качці, та качка в зайці, той заєць у скрині, а скриня стоїть на високому дубі, і те дерево Кощій як зіницю ока береже.
Розказала яга, як до того дуба дістатися; Іван-царевич прийшов туди і не знає, як йому криню дістати? Раптом де не взявся — прибіг ведмідь і викорчував дерево з корінням; скриня впала й розбилася на друзки, вискочив зі скрині заєць і чимдуж кинувся навтьоки; глядь — а за ним уже інший заєць женеться, наздогнав, ухопив і на клоччя роздер. Вилетіла із зайця качка й полетіла високо-високо; летить, а за нею селезень кинувся, як ударить її — качка тут яйце і впустила, і впало те яйце в море. Іван-царевич, бачачи біду неминучу, залився слізьми; раптом підпливає до берега щука і тримає в зубах яйце; він узяв те яйце, розбив, дістав голку й відламав кінчик: як не бився Кощій, як не метався в усі боки, а довелося-таки йому помирати! Іван-царевич пішов у дім Кощіїв, забрав Василину Премудру й повернувся додому. Після того вони жили разом довго і щасливо.