Царівна-змія
Їхав якось козак шляхом-дорогою і заїхав у дрімучий ліс; у тому лісі на галявині стоїть копиця сіна. Зупинився козак перепочити трішки, ліг біля нього й закурив люльку; курив, курив і не побачив, як зронив іскру в сіно.
Сів козак на коня й рушив у дорогу; не встиг і десяти кроків ступити, як спалахнуло полум’я і весь ліс осяяло. Озирнувся козак, дивиться — копиця горить, а у вогні стоїть красна дівиця й каже гучним голосом:
— Козаче, людино добра! Порятуй мене від смерті.
— Як же тебе порятувати? Навколо полум’я, до тебе не підступитися.
— Устроми у вогонь свого списа, я по ньому виберусь.
Козак устромив спис у вогонь, а сам од великого жару одвернувся.
Вмить красна дівиця обернулася змією, залізла на спис, ковзнула козакові на шию, обвилася навколо шиї тричі і взяла хвіст у зуби.
Козак налякався; не зметикує, що йому робити і як далі бути.
Мовила змія людським голосом:
— Не бійся, добрий молодче! Носи мене на шиї сім років та шукай олов’яне царство, а приїдеш у те царство — залишися і проживи там ще сім років безвиїзно. Зробиш так — щасливий будеш!
Поїхав козак шукати олов’яне царство. Багато минуло часу, багато води сплило, наприкінці сьомого року дістався він до крутої гори; на тій горі стоїть олов’яний замок, довкола замку висока білокам’яна стіна.
Поскакав козак на гору, перед ним стіна розсунулась, і в’їхав він на широкий двір. Тієї ж миті спала з його шиї змія, вдарилась об сиру землю, обернулася душею-дівицею і з-перед очей зникла, ніби її й не було.
Козак залишив свого доброго коня у стайні, зайшов до палацу й почав роздивлятися кімнати. Всюди дзеркала, срібло й оксамит, і ніде не видно жодної душі людської.
«Ех, — думає козак, — куди я заїхав? Хто мене годувати й напувати буде? Певно, доведеться помирати голодною смертю!»
Тільки-но подумав, як глип — аж перед ним стіл накритий, на столі пити-їсти всього вдосталь; він закусив, випив і надумав піти подивитися на коня. Приходить до стайні — кінь стоїть у стійлі й овес жує.
— Ну, це гарна річ: можна, отже, без нужди прожити.
Довго-довго залишався козак в олов’яному замку, і здолала його нудьга смертельна: завжди сам-самісінький! Ні до кого й слова мовити. Надумався він поїхати у вільний світ; тільки куди не кинься — всюди стіни високі, немає ні входу, ні виходу. Спересердя вхопив палицю, зайшов до палацу й почав дзеркала та шибки бити, оксамит рвати, стільці ламати, срібло розкидати: «Може, господар вийде й на волю випустить!». Ні, ніхто не з’являється.
Ліг козак спати. Наступного дня прокинувся, погуляв-походив і надумав закусити; туди-сюди дивиться — нема для нього нічого!
— Ех, — каже, — як хто пославсь, так і виспиться! От наколобродив учора, тепер голодувати доведеться!
Тільки-но покаявся, як умить їжа й питво — все готове!
Минуло три дні; прокинувся козак уранці, глянув у вікно — біля ґанку стоїть його добрий кінь осідланий. Що це означає? Умився, вбрався, взяв свого довгого списа і вийшов на широкий двір. Раптом де не взялася — з’явилася красна дівиця:
— Здрастуй, добрий молодче! Сім років минуло — врятував ти мене од вірної загибелі. Тож знай: я царська донька. Викрав мене Кощій Безсмертний у рідного батька, у матері, захотів узяти за себе заміж, та я з нього посміялася; от він розізлився і перетворив мене на люту змію. Дякую тобі за тривалу службу! Тепер їдьмо до мого батька; стане він тебе нагороджувати золотими монетами й камінням самоцвітним, ти нічого не бери, а проси собі барильце, що в льоху стоїть.
— А яка від нього користь?
— Покотиш барильце праворуч — враз палац з’явиться, покотиш ліворуч — палац зникне.
— Згода, — мовив козак.
Сів він на коня, посадив із собою прекрасну царівну; високі стіни самі перед ними розсунулись, і поїхали вони в путь-дорогу.