Ходять вівці по галявині, щипають траву. А Іванко за ними наглядає. Як побачить, що якась вівця хоче до лісу забігти, враз на дудочці заграє. Всі вівці до нього й біжать.
А господар усе навкарачки ходить, головою в землю тицяє, начебто траву щипає.
Утомився, упрів, а показатися соромно: розкаже чабан сусідам — ганьби не спекаєшся!
Як наїлися вівці, Іванко й каже їм:
— Ну, ситі ви, задоволені, тепер і потанцювати можна!
Та й заграв на дудочці танкової.
Почали вівці скакати й танцювати, ратицями притупувати! І господар з ними: хоч не ситий і не задоволений, а вискочив із середини отари й почав гопцювати навприсядки. Танцює, витанцьовує, ногами різні штуки виробляє, стриматися не може!
Іванко все швидше і швидше грає, а за ним і вівці, і господар швидше танцюють.
Упрів господар, піт з нього так і котиться. Червоний весь, чуб розтріпався… Не витримав, закричав:
— Агов, наймите, годі-бо грати!.. Сили більше немає!
А Іванко ніби не чує — грає та й грає!
Зупинився він нарешті й каже:
— Ой, господарю! Чи це ви?
— Я…
— Та як же ви сюди потрапили?
— Та так, забрів мимохідь…
— А кожуха навіщо вбрали?
— Та холодно ніби зранку здалося…
А сам у кущі й утік. Приплентався додому й каже дружині:
— Ну, дружино, треба нам наймита швидше випровадити по-доброму, треба йому гроші віддати…
— Чого це? Нікому не віддавали, а йому раптом віддамо…
— Не можна не віддати. Він так нас осоромить, що й на люди не зможемо поткнутися.
І розповів їй, як чабан змусив його танцювати, трохи до смерті не заморив.
Вислухала його господиня й каже:
— Ти справдешній телепень! Треба ж було тобі танцювати! Мене він не примусить. Як прийде, накажу йому грати. Подивишся, що буде.
Почав господар просити дружину:
— Коли ти таке діло затіяла, посади мене в скриню та прив’яжи на горищі до сволока, щоб мені разом з тобою не затанцювати… Годі з мене! Натанцювався я вранці, ледве ноги тягаю.
Господиня так і зробила. Посадила чоловіка у велику скриню і прив’язала на горищі до сволока. А сама чекає не дочекається, коли повернеться наймит з поля.
Увечері, щойно Іван пригнав отару, господиня й каже йому:
— Чи правда, що в тебе така дудочка є, під яку всі танцюють?
— Правда.
— Ану заграй! Якщо я затанцюю — віддамо тобі зароблене, а не затанцюю — проженемо.
— Гаразд, — каже Іванко, — хай буде по-вашому.
Дістав дудочку і почав танкової грати.
А господиня тим часом тісто місила. Не втрималася вона й пішла в танець. Танцює, а сама перекидає тісто з руки на руку. А Іванко все швидше та й швидше, все гучніше та й гучніше грає. І господиня усе швидше та й швидше танцює.
Почув дудочку й господар на горищі. Почав у своїй скрині руками та ногами ворушити, пританцьовувати. Та тісно йому там, усе головою об віко стукається. Вовтузився, вовтузився та й зірвався з перекладини разом зі скринею. Провалив головою віко, вискочив зі скрині й пішов по горищу навприсядки танцювати! З горища скотився, у хату звалився. Почав там на місці з дружиною танцювати, руками й ногами махати!
А Іванко вийшов на ґанок, сів на приступець, усе грає, не вгаває. Господар із господинею за ним на двір вискочили і давай танцювати і скакати перед ґанком.
Потомилися обоє, ледве дихають, а зупинитися не можуть. А дивлячись на них, і кури затанцювали, і вівці, і корови, й собака біля будки.
Тут Іванко встав із ґанку і граючи до воріт пішов. А за ним і всі потяглися.
Бачить господиня — кепські справи. Почала умовляти Іванка:
— Ой, наймите, годі, не грай більше! Не виходь із двору! Не ганьби перед людьми! По-чесному з тобою розрахуємось! Як і домовлялися, зароблене віддамо!
— Е ні! — каже Іванко. — Хай на вас добрі люди подивляться, хай посміються!
Вийшов він за ворота — ще гучніше заграв. А господар з господинею, з усіма коровами, вівцями та курми ще швидше затанцювали. І крутяться, і вертяться, і присідають, і підстрибують!
Збіглося все село — і старі й малі, сміються, пальцями тикають…
До самого вечора грав Іванко. Уранці одержав свій заробіток і пішов до батька, до матері. А господар з господинею в хату заховалися. Сидять і показатись на очі людям соромляться.
Чарівна каблучка
У якомусь царстві жили собі дід і баба, і був у них син Мартинко. Усе життя дід був мисливцем, бив звіра і птицю, із того жив і сім’ю годував. Настав час — захворів дід і помер. Залишився Мартинко з матір’ю, потужили-поплакали, та нічого не вдієш: мертвого назад не повернеш. Пожили з тиждень і проїли весь хліб, що в запасах був.