Бачить баба, що їсти більше нема чого, треба гроші брати, а дід залишив був їм двісті рублів. Дуже не хотілося їй скарбничку починати, та хоч як кріпилася, а починати мусила — не вмирати ж з голоду! Відрахувала сто рублів і каже синові:
— На тобі, Мартинку, сто рублів, піди попроси в сусідів коня, їдь до міста і купи хліба. Дасть Бог, якось зиму переб’ємось, а навесні будемо роботу шукати.
Мартинко випросив воза з конем і поїхав до міста. Їде він повз м’ясні лавки — галас, лайка, натовп людей. Що таке? А то м’ясники упіймали мисливського собаку, прив’язали до стовпа і б’ють його палицями — собака рветься, скавчить, відгризається… Мартинко підбіг до тих м’ясників і питає:
— Браття, за що бідного пса так б’єте немилосердно?
— Як же його не бити, — відповідають м’ясники, — коли він цілу тушу яловичини зіпсував!
— Годі, браття! Не бийте його, краще продайте мені.
— Згода, купи, — каже якийсь мужик жартома. — Давай сто рублів.
Мартинко дістав з-за пазухи сотню, відав м’ясникам, а собаку відв’язав і взяв із собою. Пес почав до нього лащитись, хвостом так і виляє: розуміє, значить, хто його від смерті порятував.
Ось приїжджає Мартинко додому, мати одразу й питає:
— Що купив, синку?
— Купив собі перше щастя.
— Що ти брешеш! Яке там щастя?
— А он, Журка! — і показує їй собаку.
— Більше нічого не купив?
— Якби гроші лишились, може, й купив би, тільки вся сотня за собаку пішла.
Баба почала сваритися:
— Нам, — каже, — самим їсти нема чого, сьогодні останнє борошно в засіках повимітала й коржика спекла, а завтра й того не буде!
Наступного дня дістала баба ще сто рублів, віддала Мартинку й каже:
— На, синку! Їдь до міста, купи хліба, а на вітер грошей не викидай.
Приїхав Мартинко до міста, почав ходити вулицями і придивлятися, і трапився йому на очі злий хлопчисько: упіймав кота, зачепив мотузкою за шию і тягне на річку.
— Зажди! — закричав Мартинко. — Куди Васька тягнеш?
— Хочу його втопити, проклятого!
— За яку провину?
— Зі столу пирога потягнув.
— Не топи його, ліпше мені продай.
— Гаразд, купи. Давай сто рублів.
Мартинко не вагаючись поліз у пазуху, дістав гроші й віддав хлопчиську, а кота посадив у мішок і повіз додому.
— Що купив, синку? — питає його баба.
— Кота Васька.
— А більш нічого не купив?
— Якби гроші лишились, може, й купив би що-небудь іще.
— Ой ти ж телепень! — закричала на нього баба. — Забирайся геть із дому, шукай собі хліба по чужих людях!
Пішов Мартинко до сусіднього села шукати роботу. Іде дорогою, а слідом за ним Журко з Васьком біжать. Назустріч йому піп:
— Куди, хлопче, йдеш?
— Іду в найми проситися.
— Іди до мене. Тільки я робітників без угоди беру: хто в мене прослужить три роки, того й так не ображу.
Мартинко погодився і без утоми три літа і три зими на попа працював. Настав час розрахунку, кличе його господар:
— Ну, Мартинку, йди — отримуй за свою службу.
Привів його до комори, показує два повні мішки й каже:
— Який хочеш, той і бери.
Дивиться Мартинко — в одному мішку срібло, а в іншому пісок, і задумався: «Це все не просто так! Хай краще моя праця пропаде, а я таки спробую, візьму пісок — що з того вийде?»
Каже він господарю:
— Я, отче, вибираю собі мішок із дрібним пісочком.
— Ну, хлопче, воля твоя. Бери, коли сріблом гребуєш.
Мартинко закинув мішок на спину й пішов шукати іншого місця. Ішов, ішов і забрів до темного дрімучого лісу. Посеред лісу галявина, на галявині вогонь горить, у вогні дівиця сидить, та така красуня, що ні подумати, ні згадати, хіба в казці сказати. Каже красна дівиця:
— Мартине, вдовиний сину! Якщо хочеш добути собі щастя, порятуй мене: засип це полум’я піском, за який ти три роки служив.
«А й справді, — подумав Мартинко, — як тягати отаку ношу, краще людині допомогти. Невелике багатство — пісок, цього добра всюди багато!»
Кинув мішок, розв’язав і почав сипати. Вогонь за мить погас, красна дівиця вдарилась об землю, обернулася змією, стрибнула доброму молодцю на груди і обкрутилася кільцем навколо шиї. Мартинко злякався.
— Не бійся! — сказала йому змія. — Іди тепер за тридев’ять земель, у тридесяте царство — підземне, там мій батенько царствує. Як прийдеш до нього на двір, буде він тобі давати багато золота, і срібла, і самоцвітного каміння. Ти нічого не бери, а попроси в нього з мізинця каблучку. Та каблучка не проста: якщо перекинути її з руки на руку — вмить з’являться дванадцять молодців, і хоч що їм накажеш, усе за одну ніч зроблять.