Вирушив добрий молодець у путь-дорогу. Далеко чи близько, довго чи швидко — підходить до тридесятого царства і бачить величезний камінь. Тут зіслизнула з його шиї змія, вдарилася об сиру землю і зробилася знову красною дівицею.
— Іди за мною! — сказала красна дівиця і повела його під той камінь.
Довго йшли вони підземним ходом, раптом замаячило світло — усе світліше й світліше, і вийшли вони на широке поле, під ясне небо. На тому полі прекрасний палац стоїть, а в палаці живе батько красної дівиці, цар того підземного краю.
Заходять подорожні до палат білокам’яних, зустрічає їх цар ласкаво.
— Здрастуй, — каже, — доню моя мила! Де ти стільки років пропадала?
— Тату мій любий! Я би зовсім пропала, якби не ця людина: він мене від неминучої злої смерті врятував і сюди, в рідні місця, привів.
— Дякую тобі, добрий молодче! — сказав цар. — За твою доброту нагородити тебе годиться. Бери собі і золота, і срібла, і каміння самоцвітного, скільки душа забажає.
Відповідає йому Мартин, вдовиний син:
— Ваша царська величносте! Не треба мені ні золота, ні срібла, ні каміння самоцвітного. Як хочете нагородити, дайте мені каблучку зі своєї царської руки, з мізинця. Я парубок холостий, стану на каблучку частіше поглядати, стану про наречену подумувати, тим свій смуток розганяти.
Цар зняв свою каблучку, віддав Мартинові:
— На, володій на здоров’я! Та дивись нікому про каблучку не розповідай, а то сам на себе велику біду накличеш!
Мартин, вдовиний син, подякував цареві, взяв каблучку і трохи грошей на дорогу і вирушив назад тим самим шляхом, яким раніше йшов. Далеко чи близько, довго чи швидко — повернувся додому, знайшов свою матір стареньку, і стали вони жити-поживати, горя не знавати.
Надумав Мартинко одружитися; пристав він до матері, посилає її свахою.
— Іди, — каже, — до самого царя, сватай за мене царівну.
— Ой, синку, — відповідає стара, — знайся кінь з конем, а віл з волом. А то бачиш, що надумав! Ну чого мені до короля йти? Звісна річ, він розсердиться на мене і накаже тебе стратити.
— Нічого, матінко! Либонь, коли я посилаю, значить, сміливо йди. Яка буде відповідь від царя, про те мені кажи, а без відповіді додому не повертайся.
Зібралася баба й попленталась до королівського палацу. Прийшла на двір і просто на парадні сходи, так і іде без усякої доповіді. Схопила її варта:
— Стій, стара! Куди тебе чорти несуть? Тут навіть генерали не сміють ходити без доповіді…
— Ах ви такі-сякі! — закричала баба. — Я прийшла до царя в добрій справі, хочу посватати його дочку-царівну за мого синка, а ви хапаєте мене за поли!
Такий ґвалт здійняла! Цар почув крики, глянув у вікно й наказав упустити до нього бабцю. От увійшла вона до кімнати і вклонилася царю.
— Що скажеш, бабусю? — спитав цар.
— Та ось, прийшла до вашої милості. Не нагнівайтеся: є в мене купець, а у вас товар. Купець — мій синок Мартинко, великий розумник, а товар — ваша дочка, прекрасна царівна. Чи не віддасте її заміж за мого Мартинка? Ото пара буде!
— Ти що, з глузду з’їхала? — закричав на неї цар.
— Ні, ваша царська величносте! Будьте ласкаві відповідь дати.
Цар одразу зібрав до себе всіх панів міністрів, і почали вони раду радити, яку відповідь дати старій. І порішили так: нехай Мартинко за одну добу збудує розкішний палац, і щоб від того палацу до царського був кришталевий міст, а обабіч моста росли дерева з золотими і срібними яблуками, і на тих деревах співали різні птахи. Та ще нехай збудує собор на п’ять бань: щоб було де повінчатися, було де весілля справляти. Якщо бабин син усе це зробить, тоді за нього можна царівну віддати: значить, дуже вправний. А якщо не зробить, то і бабі, і йому відтяти голови за провину.
З такою-то відповіддю відпустили бабу. Іде вона додому — хитається, гіркими слізьми заливається. Побачила Мартинка, кинулась до нього.
— Ну, — каже, — казала я тобі, синку, не затівай зайвого, а ти все своє! Ось тепер і пропали наші бідні голівоньки, будемо ми завтра страчені…
— Годі, матінко! Дасть Бог, живі лишимось. Лягай спати — завтра видно буде.
Рівно опівночі встав Мартин із постелі, вийшов на широкий двір, перекинув каблучку з руки на руку — і враз стали перед ним дванадцять молодців, усі на одне лице, волос у волос, голос у голос.
— Чого тобі треба, Мартине, вдовиний сину?
— А ось що: зробіть мені до світанку на цьому місці розкішний палац, і щоб від мого палацу до королівського був кришталевий міст, обабіч моста росли б дерева з золотими і срібними яблуками, а на тих деревах співали різні птахи. Та ще збудуйте собор на п’ять бань, щоб було де повінчатись, було де весілля справляти.