Відповіли дванадцять молодців:
— До завтра буде готово!
Кинулись вони врізнобіч, зігнали звідусіль майстрів і теслярів та й узялися до роботи: все у них злагоджено, швидко діло йде.
Уранці прокинувся Мартинко не у простій хаті, а в розкішних покоях; вийшов на високий ґанок, дивиться — все готове: і палац, і собор, і міст кришталевий, і дерева з золотими і срібними яблуками. О тій порі вийшов цар на свій балкон, глянув у підзорну трубу і здивувався: все за наказом зроблено! Кличе до себе прекрасну царівну і велить до вінця збиратися.
— Ну, — каже, — не думав я, не гадав віддавати тебе заміж за хлопського сина, та тепер цього не уникнути.
От, поки царівна умивалась, чепурилась, у дорогі наряди вбиралась, Мартин, вдовиний син, вийшов на широкий двір, перекинув свою каблучку з руки на руку — і раптом дванадцять молодців ніби із землі виросли:
— Чого бажається, чого треба?
— А ось, браття, вберіть мене у боярський каптан і приготуйте коляску розмальовану й шестерик коней.
— Зараз буде зроблено!
Не встиг Мартинко тричі моргнути, а вже принесли йому каптан; убрався він у каптан — якраз на нього, ніби по мірці шитий. Озирнувся — біля під’їзду коляска стоїть, у коляску пречудові коні запряжені — одна шерстинка срібна, друга золота. Сів він у коляску і поїхав до собору. Там уже давно до обідні дзвонять, і людей набилося тьма. Услід за нареченим приїхала й наречена зі своїми няньками й мамками та цар зі своїми міністрами. Відстояли обідню, а потім, як годиться, взяв Мартин, вдовиний син, прекрасну королівну за руку і прийняв із нею закон. Цар дав за дочкою багатий посаг, нагородив зятя високим чином і справив бучний бенкет.
Живуть молодята місяць, і два, і три. Мартинко що не день, усе нові палаци будує та сади розводить.
Тільки царівні не до душі було, що її віддали заміж ні за царевича, ні за королевича, а за простого мужика. Стала вона думати, як його зі світу зжити. Прикинулася такою лисицею! Усе біля чоловіка походжає, всіляко йому догоджає та все про його мудрість допитується. Мартинко тримається, нічого не розповідає.
От якось був Мартинко в короля в гостях, повернувся додому пізно й ліг відпочити. Тут королівна й причепилася до нього, почала його цілувати-голубити, ласкавими словами знаджувати, і так вмастила — не втримався Мартинко, розповів їй про свою чарівну каблучку.
«Стривай, — думає королівна, — тепер я з тобою впораюсь!»
Щойно заснув він міцним сном, королівна хап його за руку, зняла з мізинця каблучку, вийшла на широкий двір і перекинула каблучку з руки на руку. Вмить з’явилися перед нею дванадцять молодців:
— Чого бажається, чого треба, прекрасна королівно?
— Слухайте, хлопці! Щоб до ранку не було тут ні палацу, ні собору, ні моста кришталевого, а стояла колишня стара хата. Хай мій чоловік у бідності лишається, а мене віднесіть за тридев’ять земель, у тридесяте царство, у мишаче державство. Від самого сорому не хочу тут жити!
— Раді старатися, усе зробимо! Тієї ж миті підхопило її вітром і понесло у тридесяте царство, у мишаче державство.
Уранці прокинувся цар, вийшов на балкон подивитися в підзорну трубу — немає ні палацу з кришталевим мостом, ні собору на п’ять бань, а тільки стоїть стара хата.
«Що ж це таке? — думає цар. — Куди все поділося?»
І, не зволікаючи, посилає свого ад’ютанта дізнатися на місці: що ж таке сталося? Ад’ютант поскакав верхи і, повернувшись назад, доповідає царю:
— Ваша величносте! Де був розкішний палац, там стоїть колишня стара хата, в тій хаті ваш зять зі своєю матір’ю живе, а прекрасної царівни й духу немає, і невідомо, де вона поділася.
Цар скликав велику раду й наказав судити свого зятя, мовляв, навіщо одурив його чарами і згубив прекрасну царівну. Присудили Мартинка посадити у високий кам’яний стовп і не давати йому ні їсти ні пити — хай помре з голоду. Прийшли мурівщики, поставили стовп і замурували Мартинка наглухо, тільки маленьке віконце для світла лишили. Сидить він, бідолашний, в ув’язненні, не їсть, не п’є день, і другий, і третій та слізьми обливається.
Дізнався про напасть собака Журко, прибіг до хати, а кіт Васько на печі лежить мурчить. Накинувся на нього Журко:
— Ах ти негіднику Васько! Тільки й знаєш на печі лежати і позіхати, а того й не відаєш, що господар наш у кам’яному стовпі ув’язнений. Либонь, забув старе добро, як він сто рублів заплатив і тебе від смерті порятував. Якби не він, давно б тебе, проклятого, черва сточила. Вставай мерщій! Треба допомагати йому скільки духу.