От Васько зістрибнув із печі й разом із Журком побіг розшукувати господаря. Прибіг до стовпа, задерся нагору й заліз у віконце:
— Здрастуй, господарю! Чи живий ти?
— Ледь живий, — відповідає Мартинко. — Зовсім знесилів без їжі, доводиться помирати голодною смертю.
— Зажди, не журися! Ми тебе і нагодуємо, і напоїмо, — сказав Васько, вистрибнув у вікно і спустився на землю. — Ну, брате Журку, а господар же ж від голоду помирає! Як би нам примудритися й допомогти йому?
— Дурень ти, Васько! І цього не придумаєш. Ходімо по місту. Щойно зустрінемо пекаря з лотком, я зразу підкочуся йому під ноги і зіб’ю в нього лоток із голови. А тут уже ти гав не лови! Хапай мерщій калачі та булки й тягни до господаря.
От вийшли вони на широку вулицю, а назустріч їм чоловік із лотком. Журко кинувся йому під ноги, чоловік похитнувся, впустив лоток, розсипав увесь хліб та з переляку кинувся бігти геть — боязко йому, бо собака, певно, скажена. Береженого Бог береже! А кіт Васько хап за булку й потяг до Мартинка; віддав одну — побіг по другу, відав другу — побіг по третю.
Після цього надумали кіт Васько і собака Журко іти до тридесятого царства, до мишачого державства — добути чарівну каблучку. Дорога далека, багато часу мине…
Натягали вони Мартинку сухарів, калачів і всякої всячини на цілий рік і кажуть:
— Дивись же, господарю! Їж-пий та вважай, щоб вистачило тобі запасів до нашого повернення.
Попрощалися й вирушили в путь-дорогу.
Далеко чи близько, довго чи швидко — приходять вони до синього моря. Каже Журко коту Ваську:
— Я хочу перепливти на той бік. А ти як гадаєш?
Відповідає Васько:
— Я плавати не вмію, зразу потону.
— Ну, сідай тоді мені на спину!
Кіт Васько сів собаці на спину, вчепився кігтями за шерсть, щоб не впасти, і попливли вони морем. Перебралися на той бік і прийшли в тридесяте царство, в мишаче державство.
У тому царстві не видно й душі людської, зате стільки мишей, що й не полічити: куди не підеш, так зграями й ходять! Каже Журко коту Ваську:
— Ну, брате, берися до полювання, починай цих мишей давити, а я згрібатиму і в купу складатиму.
Васько до такого полювання звичний; як пішов з мишами поратися по-своєму, що не хапне — то й дух вийде! Журко ледве встигає в купу складати і за тиждень наскладав велику скирту.
Усе царство охопив сум великий. Бачить мишачий цар, що кількість його люду невпинно зменшується, що багато підданих забрала зла смерть, виліз із нори і почав благати Журка й Васька:
— Б’ю чолом вам, велемогутні богатирі! Згляньтеся над моїм народцем, не винищуйте всіх. Ліпше скажіть, чого вам треба? Що можу, все для вас зроблю.
Відповідає йому Журко:
— Стоїть у твоєму царстві палац, у тому палаці живе прекрасна королівна. Вкрала вона в нашого господаря каблучку чарівну. Якщо не добудеш нам ту каблучку, то й сам пропадеш, і царство твоє згине: все спустошимо!
— Заждіть, — каже мишачий цар, — я зберу своїх підданих і спитаю в них.
Мерщій зібрав він мишей і великих, і малих, і почав питати, чи візьметься хтось із них прокрастися в палац до королівни й дістати чарівну каблучку. Зголосилося одне мишеня:
— Я, — каже, — в тому палаці частенько буваю: вдень королівна носить каблучку на мізинці, а на ніч, коли лягає спати, кладе її в рот.
— Ну ж бо, постарайся добути її. Як зробиш це, не поскуплюся, нагороджу тебе по-царськи.
Мишеня дочекалося ночі, прокралося до палацу і залізло тихенько до королівни у спальню. Дивиться — королівна міцно спить. Воно залізло на постіль, встромило королівні в ніс свого хвостика і почало лоскотати по ніздрях. Вона чхнула — каблучка з рота вискочила і впала на килим. Мишеня стрибнуло з ліжка, схопило каблучку в зуби й віднесло до свого царя. Цар мишачий віддав каблучку велемогутнім богатирям — коту Ваську і собаці Журку. Вони на тому цареві подякували і почали між собою радитись, хто краще каблучку збереже. Кіт Васько каже:
— Давай мені, я вже точно не загублю!
— Гаразд, — каже Журко. — Дивися, бережи як зіницю ока.
Кіт узяв каблучку в рот, і вирушили вони назад.
От дійшли до синього моря. Васько скочив Журку на спину, вчепився лапами щосили, а Журко в воду — і поплив через море.
Пливе годину, пливе другу. Раптом, де не взявся, налетів чорний ворон, причепився до Васька і почав клювати його в голову. Бідолашний кіт не знає, що й робити, як від ворога захиститись. Якщо лапами — ще впадеш у море і на дно підеш; якщо показати ворону зуби — можна каблучку впустити. Біда, що й казати! Довго терпів він, але зрештою несила стало — продовбав йому ворон голову до крові. Розізлився Васько, почав зубами боронитися — і впустив каблучку в синє море. Чорний ворон піднявся вгору й полетів у темні ліси.