Цар вислухав цей наклеп, наказав покликати свого хрещеника і став йому казати:
— Що ж ти генералам та міністрам нахвалявся, що можеш дістати Настусю-королівну, а мені про це нічого й не доповідаєш?
— Змилуйтесь, ваша величносте! — відповідає Іван — селянський син. — Мені того й уві сні не снилося.
— Тепер пізно відмовлятись; у мене коли похвалився, то й діло зроби. А не зробиш — мій меч, твоя голова з пліч!
Засмутився Іван — селянський син, похилив свою голівоньку нижче могутніх плечей і пішов до свого доброго коня. Каже йому кінь людським голосом:
— Чому, господарю, затужив, а мені правди не розповідаєш?
— Ой, мій добрий коню! Чого ж мені веселим бути? Обмовило мене начальство перед самим царем, нібито я можу добути й одружитися з Настусею — прекрасною королівною. Цар і повелів мені це діло зробити, а коли ні — хоче відтяти голову.
— Не сумуй, господарю! Молись Богу і лягай спати; ранок за вечір мудріший. Ми це діло зробимо; тільки попроси в царя побільше грошей, щоб не сумувати нам дорогою — було б удосталь поїсти й попити чого заманеться.
Іван переночував ніч, встав уранці, прийшов до царя і став просити на похід золотої казни. Цар наказав видати йому скільки треба. От добрий молодець узяв казну, надів на свого коня збрую богатирську, сів верхи і поїхав у путь-дорогу.
Близько а чи далеко, скоро чи коротко заїхав він за тридев’ять земель, у тридесяте королівство, і зупинився біля мармурового палацу; довкола палацу стіни високі, ні воріт, ні дверей не видно. Як за огорожу потрапити? Каже Івану його добрий кінь:
— Почекаємо до вечора. Щойно стемніє, перекинусь я сизокрилим орлом і перенесуся з тобою через стіну. У той час прекрасна королівна спатиме на своїй м’якій постелі; ти увійдеш до неї просто у спальню. Візьми її тихенько на руки і неси сміливо.
От і добре, дочекались вони вечора; щойно стемніло, вдарився кінь об сиру землю, обернувся сизокрилим орлом і каже:
— Час нам своє діло робити; дивись, не наламай дров!
Іван — селянський син сів на орла; орел піднявся під хмари, перелетів через стіну і поставив Івана на широкому дворі.
Пішов добрий молодець у палати, дивиться: всюди тихо, вся челядь спить міцним сном; він у спальню. На ліжку лежить Настуся — прекрасна королівна, розкидала уві сні покривала розкішні, ковдри соболині. Задивився добрий молодець на її красу несказанну, на її тіло біле; затуманило його кохання палке, не витримав і поцілував королівну в уста солодкі. Від того прокинулась красна дівиця і з переляку закричала голосно. На її лемент кинулись, прибігли слуги вірні, піймали Івана — селянського сина і зв’язали йому руки й ноги міцно. Королівна наказала його у в’язницю посадити і давати йому в день кухлик води і фунт чорного хліба.
Сидить Іван у міцній в’язниці і думу думає невеселу: «Певно, тут мені накласти своєю головою!». А його добрий богатирський кінь ударився об землю і став маленькою пташкою, залетів до нього в розбите віконечко і каже:
— Слухай, господарю, завтра я виламаю двері і тебе визволю; ти сховайся в саду за тим-то кущем. Там гулятиме Настуся — прекрасна королівна, а я перекинусь бідним старцем і стану просити в неї милостині; дивись, не лови гав, бо погано буде.
Іван повеселішав, пташка полетіла. Наступного дня кинувся богатирський кінь до в’язниці і вибив двері копитами; Іван — селянський син вибіг у сад і став за зеленим кущем. Вийшла погуляти у сад прекрасна королівна, тільки порівнялася з кущем, як підійшов до неї бідний дідок, кланяється і просить слізно святої милостині. Доки красна дівиця діставала гаманець із грішми, вискочив Іван — селянський син, схопив її в обійми, затис рота так міцно, що й звуку не можна було подати. Тієї ж миті обернувся дід сизокрилим орлом, здійнявся з королівною і добрим молодцем високо-високо, перелетів через огорожу, опустився на землю і знову став богатирським конем. Іван — селянський син сів на коня і Настусю-королівну з собою посадив; каже їй:
— Що, прекрасна королівно, тепер не зачиниш мене в темниці?
Відповідає прекрасна королівна:
— Певно, моя доля бути твоєю, роби зі мною, що хочеш!
От їдуть вони шляхом-дорогою; близько чи далеко, швидко чи ні, виїхали на великий зелений луг. На тому лугу стоять два велетні, один одного кулаками місять; побилися-потовклися до крові, а подужати один одного не можуть; поряд на траві лежать мітла та ковінька.
— Послухайте, браття, — питає їх Іван — селянський син. — За що б’єтесь?
Велетні перестали битися і кажуть йому:
— Ми рідні брати. Наш батько помер, і лишилося після нього майна — усього-на-всього оця мітла й ковінька. Почали ми ділитися, та й посварились: кожному, бач, хочеться все забрати! От ми й вирішили битися не на життя, а на смерть, хто живий зостанеться — той обидві речі отримає.