— А давно ви сперечаєтесь?
— Та ось уже три роки, як один одного духопелимо, а до пуття не дійдемо!
— Ех ви! Було б за що на смерть битися. Багатство — мітла й ковінька!
— Не кажи, брате, чого не знаєш! З цією мітлою і ковінькою будь-яку силу перемогти можна. Хоч би скільки ворог війська виставив, сміливо виїжджай назустріч: де махнеш мітлою — там буде вулиця, а перемахнеш — так і з провулком. А ковінька теж потрібна: хоч скільки захопиш нею війська — всіх у полон забереш.
«Так, речі хороші! — думає Іван. — Либонь, і мені згодилися б».
— Що ж, браття, — каже, — хочете, я розділю все порівну?
— Розділи, добрий чоловіче!
Іван — селянський син зліз зі свого богатирського коня, набрав пригоршню дрібного піску, завів велетнів у ліс і розсіяв пісок на всі боки.
— Ось, — каже, — збирайте пісок; у кого більше буде, тому й ковінька, і мітла дістануться.
Велетні кинулися збирати пісок, а Іван тим часом схопив ковіньку й мітлу, сів на коня — і тільки його й бачили!
Довго чи коротко, під’їжджає він до своєї держави і бачить, що його хрещеного батька спіткала біда велика: усе царство завойоване, біля столиці стоїть рать — сила незліченна, загрожує все вогнем спалити, самого царя стратити. Іван — селянський син лишив королівну в ближньому ліску, а сам полетів на військо вороже; де мітлою махне — там вулиця, де перемахне — там із провулком! Швидко він перебив цілі сотні, цілі тисячі, а що од смерті вціліло, те зачепив ковінькою і притяг у столицю. Цар зустрів його з радістю, наказав у барабани бити, у труби сурмити і пожалувати його генеральським чином і казною незчисленною. Тут Іван — селянський син згадав про Настусю — прекрасну королівну, відпросився на годинку і привіз її просто до палацу. Похвалив його цар за відвагу богатирську, повелів йому дім готувати й весілля справляти. Одружився Іван — селянський син із прекрасною королівною, відбенкетував весілля багате і став собі жити, не тужити. От вам казка, а мені бубликів в’язка.
Як пан вівцю купив
Жив собі чоловік; тримав багато овець. Узимку здоровецька вівця окотилась, і взяв він її з двору до хати з ягням. Настав вечір. Їде пан, попросився до нього переночувати. Підійшов під вікно і питає:
— Чоловіче, пустиш переночувати?
— А не будете вночі пустувати?
— Крий Боже! Нам би тільки темну нічку проспати.
— Заїжджайте, пане!
Заїхав пан з кучером у двір. Кучер коней повів, а пан до хати пішов. На панові величезний вовчий кожух. Зайшов до хати, Богові помолився, господарям поклонився:
— Будьте здорові, господарю з господинею!
— Ласкаво просимо, пане!
Сів пан на лаву. Вівця вовчий кожух угледіла і дивиться на пана; сама дивиться, а ногою туп — і раз, і двічі, і тричі. Пан каже:
— А що, чоловіче, вівця ногою тупає?
— Вона думає, що ви вовк, вовчий дух чує. Вона в мене вовків ловить; за цю зиму з десяток піймала.
— О, дорого б я за неї дав! Чи не продаси? В дорозі мені якраз згодиться.
— Продам, але дорого.
— Ет, чоловіче, та не дорожче грошей, у пана вистачить.
— Про мене, уважити можна.
— А скільки за неї правиш?
— П’ятсот рублів.
— Зглянься, багато! Візьми три сотеньки.
Ну, чоловік погодився, продав. Пан ніч переночував, на світанні встав і в путь зібрався; господарю три сотеньки віддав і вівцю взяв, посадив у сани і поїхав. Їде. Йдуть назустріч три вовки. Вівця угледіла вовків, так і скаче в санях. Пан каже кучеру:
— Треба пустити: ач, як вона роздрочилася. Враз упіймає.
А вона боїться.
Кучер і каже:
— Заждіть трішечки, пане, вона роздрочиться.
Порівнялися з ними вовки. Пан пустив вівцю; вівця злякалася вовків, у ліс шмигнула, куцим хвостом закрутила. Як вовки за нею майнули, тільки сніг зашелестів, а кучер за нею збирається. Допоки конячок випрягав, навздогін за вівцею скакав, вовки вівцю упіймали і шкуру з неї обідрали, самі в ліс накивали.
Кучер під’їхав — вівця на боку конає, а її шкура зідрана остигає. Повернувся до пана. Пан його питає:
— Чи не бачив чого?
— Ай, пане, добра вівця! Уся надірвалась, а вовкам не піддалась.
Чоловік три сотеньки отримав, сидить тепер, панові казочки розказує, а три сотеньки в кишені лежать.
