І вона роздяглася, почепила своє пальто на старе місце коло шафи. І почала брати книжки із стола і складати на купки долі при вікні. І підтягла вгору над столом лампу. Змела на столі, застелила його цератою, принісши її з кухні. І тут же з лівого боку закип'ятила чай, а примус укрутила до найменшого полум'я та й лишила на нім чайник, щоб не захолонув. І розкутавши той пакунок, що носила Брусові, взяла шестеро яєць та й поклала на столі в корзинку. І нарешті, поставивши один стілець спереді стола, а другий напроти першого стільця за столом, поправила ліжко і коло шафи почала переодягатися. Наділа якісь темні панчохи, що просвітлювалися, крізь які можна було бачити смугляву і пругку шкіру на ногах. Наділа жовтенькі черевички, вживані, може, разів два, а може, й ні разу. І скинула з себе всю білизну, і вбралася у свіженьку і чисту. І нарешті дістала темно–рожеву сукню з коміром і вилогами, обведеними білим, аж синім, шовком, які, дійшовши найнижчого кутика декольте, виходили поза сукнею вільними та довгими кінцями. І ось Олена Антонівна, надівши сукню, з кінців обводів зав'язала на грудях чепурний та пишний бант. А вже як поправила на голові коси за допомогою кишенькового дзеркальця, то відійшла до столу, сіла на чоловіковім місці і почала ждати Чудієва.
Уже було в кімнаті темно. Уже надворі де–не–де на вулицях ліхтарі позначали своїм сяйвом лякливі тіні будинків, які таємно кружляли навколо споруд і під час вітру, і під час тиші… і вночі, і вдень. А вона коло стола свого чоловіка сиділа непорушно і ждала. І був стукіт. І відчинила вона, і впустила свого колегу, і засвітила в кімнаті. І попрохала до столу. Він роздягся коло шафи та й сів. І зненацька побачивши Брусів бриль на ліжку, звільна спитався:
— Що, ви не ходили до чоловіка?
— Чого ж би це?.. Ходила.
— Але ж бриль…
Олена Антонівна схаменулася і вигукнула:
— Боже, яка ж я!.. Посадила вас призволятися вечерею, а шклянок ні однієї немає на столі…
І побігла в кухню, принесла, поставила, налила і попрохала:
— Їжте… Ось яйця. Хліб… Все, що на столі, воно призначене на вечерю… Для вас.
Але Чудієв не дивився на страви, а дивився на господиню. Його вражало те, що вона мала незвичний вигляд, а він не розумів чого. І не зважаючи, як розв'язати незвичайність своїх вражень, він знов спитався:
— А справді, що це таке?.. Що бриль не там, де треба?
— Ви таки своєї, Сергію Івановичу!.. Ви боїтеся, щоб я вас не обдурила?.. А це ж однаково, що виявити бажання, аби не було на світі жінок… Бо що ж то за жінка, коли вона не хитрує?..
А потім зниженим голосом скарги прогомоніла:
— Бриль не прийняли. Мені сказали принести його через два дні. А ці два дні я мушу лежати у себе в ліжку і не виходити ані на крок ніде з хати… Я маю домашній арешт…
А потім знов тим самим голосом, яким говорила спершу, спиталася:
— Ну, правдивий чоловіче, скажіть мені, чи треба нести бриль, чи ні?.. Чи мій чоловік живий, чи ні?
— Та чи ж ви були сьогодні у Чеці?..
— Та ж чуєте, дорогий приятелю, що я маю два дні домашнього арешту. Хто ж би мені його дав? Не ви ж і не директор лікарні… тільки Чека…