— Я кажу, що мене жиди можуть отруїти, і через те й не їм.
Тепер той, що активно сікався до Бруса, відступив кроків два назад, ніби на те, щоб краще бачити цікаву прояву. І аж у боки взявся і з неприхованим подивом почав дивитися на Бруса. Мабуть, забув і де він, бо перша судома сміху, розтягши йому обличчя і на млі ока застигши, так і тримала увесь вираз потворно незакінченим. А Сіамський, явно зачеплений за щось болюче у єстві, яке було довго непорушне, бувши забезпечене у своїй інерції чимсь таким певним, яке було похоже на незрушиму святість біблійної та всім давно відомої історичної правди, почав тут, у камері, не властивим для чекіста та інтимним голосом усовіщати:
— Ну, й чого ви так говорите?.. Що ви таке знаєте, щоб говорити такий жах?..
І ніби справді цим інтимним підохочений, і ніби справді, повіривши у те, що справу треба з'ясувати і розв'язати узгіднено, Брус не зціпив вуст і не притлумив своєї відповіді:
— Жиди мого батька отруїли… І зараз на селах труять геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці… І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх немає за що садити у тюрму… І я гадаю, що жиди швидко почнуть і в городах це робити…
І вирівнявся Сіамський, і повернувся до свого товариша, і здивовано і збентежено почав приводити себе власними словами до норми, з якої був вийшов завдяки отакій дикій несподіванці:
— Ви знаєте… Я гадаю, що він божевільний… Таке говорити?.. Але, щоб бути певнішим, бо, може, справді тут діє невимовно нахрапна симуляція, то треба його психіку цілком оголити… Треба посадити у «мішок» і довести до тієї межі, щоб самі болячки його ротом говорили без жодної контролі розуму…
І, звернувшися до Бруса, він почав, ніби для того, щоб переконатися, чи він добре все чув, чи ні:
— Я тобі не вірю… Ми тут домучимо тебе до останньої ниточки твого єства… Ми доб'ємося, де початок правди тому, що ти говориш, а де її кінець. Ти мусиш знати, що ти лазитимеш навколішки і проситимеш, щоб тебе убили і не мучили довше… І будеш каятися кожним твоїм скривавленим кроком у тім, що ти, не довідавшися, з ким маєш до діла, почав розмову про жидів… отут у камері… Ну скажи, хто я?..
— Жид.
— А це хто?
Спитався Сіямський, показуючи пальцем на закам'янілого свого товариша так, як робив раніше це саме і Парцюня.
— Мені здається, що він переодягнений жид.
І Сіямський нагнувся до його, неначе та жінка, що розмовляє з чужою, але цікавою дитиною:
— Та ж яка різниця між переодягненим жидом і справжнім?.. І з чого ти узнаєш таку різницю?..
Брус мовчав і дивився понуро собі під ноги…
І допитувач перебив Брусові мовчання:
— А я ось тобі кажу, що це зі мною ніякий переодягнений жид… а є справжній українець і має прізвище Парцюня… От і помилився ти…
І Брус підвів голову і уважно подивився на Парцюню і, впізнавши його, супокійно і зрівноважено, ніби відкидаючи повідомлення Сіямського, запевнив:
— Це є слуга жидівський.
— Ну, ось бачите!..
Стріпонувся Сіямський до Парцюні:
— З ним немає чого говорити… Щось неймовірне!..
І підвівши, і повернувши свою начальницьку голову до дверей камери, і піднісши голос до металевого бриніння, яке з'являється в людей і при крайній небезпеці, і тоді, коли вони говорять останню і найсправедливішу волю для розподілу милосердя і кари між небезпечними полоненими, гукнув:
— Стрілок!
І чекіст, той, що стояв за порогом камери, тримаючи у руці ключі, гукнув теж:
— Стрілок!
Та й пішли далі й далі перегуки по коридорах, неначе луна від якогось голосного крику:
— Стрі…ло…о…
І нарешті почулася швидка і рівномірна військова хода, аж гуп підкованих підборів по дерев'янім помості стрясав понурі стіни чекістської цитаделі. Та й зупинився поруч з ключарем озброєний вартовий, віддаючи шану Сіамському завченим та обездушеним вигуком:
— Єсть, товаришу начальник.
— Візьміть арештованого і посадіть у першу кабінку, та й наглядайте її, аж доки вас там не змінить другий вартовий.
Звелів Сіямський.
— Єсть, товаришу начальник!
Вигукнув підлеглий і негайно запропонував Брусові таким самим голосом, яким подавав згоду й начальникові:
— Давай за мною… Швидше…є…!
Брус устав з нар, а Сіямський з Парцюнею відступили назад і дали йому прохід. І потім мовчки дивилися на його розстебнутого і в синяках, похожих на звичайні плями бруду, що в'ївся в обличчя поміж неголеним волоссям. Брус себе почував під час свого проходу проз їх так, неначе сподівався удару з якогось боку. Шкіра і все його єство нащетинювалося супроти притаєних загроз. І тільки аж за порогом камери, коли він ішов по коридору, то у його єстві стала свідомо відчутима та приємність, що він те сказав своїм катам, чого, він певний, ніхто не насмілився б і подумати на всіх просторах «есесерії». Та ще так він сказав, неначе з–за якогось незримого щита, де всім своїм життям він був майже недосяжним. Дарма, що його могли бити, але ж раптово убити не могли. А він добре знав, що значить моральна правота навіть перед піднятою рукою смерті. Він знав, що рука смерті не раз перед такою силою охлявала і безсило опадала. Він логіки не шукав, він ішов полапки, інтуїтивно і дуже добре знав відчутимістю, як своєю поведінкою б'є свідомих катів разюче і мстиво, а несвідомих він розслаблює і робить їх удари не такими–то вже й певними. Він почував, що не вони зі зброєю в руках є герої, але він є герой, бо не боїться всіх мілійонів смертей, прихованих і на видноті, і в затінках, і в одиночках, і у землищах, і в револьверах, і в кулаках звірино безжальної сторожі… Він не боявся смерті ні в окремій тюрмі, ні серед тисячі тисяч задротованих в'язниць на тлі просторів усієї «есесерії», зануреної у тьму стогонів всіх маленьких націй і в розпуку обманутої і закатованої України!..