— Мені дуже шкода, що ви себе так повели, що я не зміг вашу долю тут у Чеці розв'язати… І дуже шкода, що я вас мушу відіслати зараз в Лук'янівку, де уже повнісінько людей… куди із сіл та хуторів іще везуть і везуть… І там уже немає де дівати нових арештантів, і їх розміщують у коридорі. І, здається, арештантів будуть тримати і надворі в дворі… Це тих, яких треба відправити у поправні табори… У Лук'янівці за ці три дні уже вибухло було два бунти… І в коридорах збунтованих розстрілювали з автоматів… І багато невинних інтелігентів полягло, з яких теж були б ще корисні робітники для селянських шкіл. Шкода. Але зате стало багато вільних місць для інших, що зараз же заповнили звільнену від убитих площу… Ви хворий, а доведеться вас відправляти у таку гарячу тісноту. А там ні полежати, ні посидіти і можна діждатися кожної хвилини ще й третього бунту і дочекатися розстрілу нізащо… Шкода!..
І зітхнувши важко, повернувся до обох чекістів і звелів:
— Зараз заберіть арештованого і «чорним вороном» відвезіть у Лук'янівку!..
І ні на кого не дивлячись і ні з ким не прощаючись, вийшов військовим кроком із камери, а за ним і Парцюня вийшов. А рядові чекісти рушили з місця. Один став коло нар, а другий виліз на нари і став коло Бруса та звелів:
— Ану вставай, поїдемо на друге помешкання.
Брус узявся обома руками за нари і почав силкуватися встати, але не міг, бо дуже ноги боліли. А чекіст, спостерігаючи Брусове силкування, не утримався, щоб не сказати:
— Погано, браток. Я бачу, тобі й ходити не можна. Не знаю, як то доведеться тобі там бути. Там страхіття робиться. Такий тиск, що нема де й курці клюнути…Там убили в коридорі, як був бунт, двісті душ. А з тих, що розстрілювали, ні один не був навіть удряпнутий. А місце після вбитих зараз же зайняли ті, що були в дворі. І стіни, заляпані кров'ю, і досі не пообмивали, бо страшна сила арештованих і нема де поміститися з віхтями та з відрами води. А люду пруть і пруть. І я думаю, що доведеться гасити ще й третій бунт, щоб дати місце тим арештованим, які надворі у дворі тюремнім… А йди та поможеш чоловікові встати.
Нарешті він звернувся до товариша. І той діловито вискочив на нари та й поміг підвести Бруса, і почали його вести по нарах до проходу. І балакучий чекіст знов звернувся до Бруса:
— З якої області, земляче?..
Брус мовчав. Але зацікавлений не губив настрою і допевнювався свого:
— Що це таке з тобою, що й ходити не можеш?..
Брус мовчав, бо так був ошелешений чекістськими інформаціями, що навіть не помітив, як вийшли з камери в коридор і як опинилися у дворі Гепеви, де стиха «чорний ворон» гуркотів мотором. Чекісти відчинили двері арештантського авта, і туди свінуло світло від ліхтаря, який світив посеред двору Гепеви. У авті було з кожного боку по одній лавці. Туди всередину конвоїри і Бруса втаскали. І він сів з лівого боку, а сторожа сіла один з одного боку арештованого, а другий з другого. Дверцята за ними зачинилися, і в авті настала тьма. І голос одного вимовив:
— Оце ви цією машиною ідете туди самі, а назад нею буде їхати двадцять душ. І всю ніч возитимемо по стільки з Лук'янівки у нашу Гепеву.
Брус мовчав. І машина ще трошки постояла і нарешті рушила. І, мабуть, з десять хвилин «чорний ворон» здригався від свого руху та скакав на вибоїнах. І арештований, і його сторожа підлітали та хапалися за лавки… Аж ось машина дала гудок і зупинилася… І відчинилися двері, і Бруса вивели з авта. І те, що він побачив, було над усякі людські сподівання. Від самого того скверу, що коло церкви Федора, поволі посувався величезний розтягнений натовп людей. З обох боків натовпу ішли знервовані червоноармійці з рушницями… Вони перегукувались і свистіли у сюрки. Вели селян у свитках, у піджачках, у брилях і в картузах червоноармійських, і у будьоновках. І всі були з клунками. А на пішоходах вулиці теж з обох боків цієї самої процесії стояли цепом вартові і, коли тут якийсь проходящий траплявся, то вони йому й гукали:
— Абхаді!.. Абхаді!..
Та проходящий не обходив, а з переляку вертався назад. І будинки над всією вулицею, набитою народом і його тюремщиками, були у вікнах мертво темні і мовчазно занімілі. А коло самих тюремних воріт світило два ліхтарі і освітлювало дві купки червоноармійців з одного боку входу у двір і з другого. І їх начальник стояв у їх спереду і гукав переднім арештованим:
— Давай, давай жівєй!.. Не астанавлівайся!..
І народ біг у тюремний двір так, що деякі аж падали. І зараз же після вигуку начальника чувся один голос із глибу тюремного двору, а другий від воріт з червоноармійського натовпу:
— Смотрі!
— Є–є–сть!..