І впустили їх у залу–клітку, у мокрий натовп. Зала була завдовжки метрів з двадцять. А посеред натовпу був вузенький прохід просто до намальованого на стіні мазутою трьохкутника гостряком угору. У йому червоніло і блищало мокротою велике коло завбільшки, як ті кружки, якими в селах накривають кадоби з квашеною капустою або з борщем. У центрі блискучого кола горіла електрика, тепер затуманена людськими випарами. Навколо світла кублилася коло стіни світляна куля такого кольору, який має те водяне місце на дні моря, куди спуститься водолаз і засвітить свій електричний ліхтар. Центр кола височів на рівні голови людини середнього зросту. І Брус зрозумів, що коло було метою для машинового кріса на той випадок, коли б повстало між арештованими якесь безладдя, похоже на початок бунту, то щоб зразу кулями збити світло в червонім колі і стріляти в натовп, який був би переляканий і здурілий до безсилості сліпих маленьких тварин…
Проходу гляділи голі до поясів люди. Вони стояли з обох боків у таких вистатях, які мають полісмени, коли, утворивши ланцюг з власних рук, не пускають важкого і многолюдного натовпу на дорогу проїзду якогось героя. Арештанти опиралися ногами об мокру цементову підлогу і плечима об тіла власних своїх товаришів, таких мокрих і голих, як і вони. У всіх, і в тих, що здержувалися, і в тих, які здержували, чуби і бороди разом з вусами прилипали до голови, і патьоки поту котилися з чол на очі, на вії, на брови, на носи і звідти звисали краплинками, і рвалися додолу відти краплинками. А струмочки і патьоки страшної мокріні переписували їх спини і животи. І, збігаючи до штанів, робили їх мокрими… Страх було дивитися. Понурої розпуки додавали високі гори лахміття, що піднімалися над тюремним натовпом попід стінами зали… і ті непритомні люди, що сиділи попід лахміттям, ніби для умирання… Мабуть, вони стояли теж спереді і стримували пертя натовпу і потім попадали, і їх товариші якось спровадили під гори мокрої одежі. У натовпі ні одна людина не могла рушитися сама, а тільки тоді ставала рухомою, коли стихійно розгойдувався натовп. І Брус подумав, що непритомних товаришів, мабуть, люди подавали до одежі горою, через голови мокрих тіл.
У всій залі менше не було, як тисяч дві з половиною людей, а тільки двоє вікон світило під стелею з правого боку помешкання. Та й ті були розміром не більші від тих, які робили в конюшнях панських. У вікнах шибок не було. І Брус рішив, що саме в цій залі убили 200 арештованих, але не за бунт, а за те, що натовп не в силі був зберегти простору для проходу. І відчув він, що в нього все тіло мокре і запливають очі потом, і капають із стелі йому на голову брудні краплі так само, як і на стиски голих людських тіл. То там, то там блискала рідина краплями на стелі і пролітала, і згасала у гарячім тумані зали, освітленім понурим світлом пригаслої електрики…
І нарешті підійшли вони до грубезних дверей, що були в кінці зали, під стіною ліворуч. І чекіст так само, як і в присінкові двері, гуркнув двічі кулаком. І відсунулося віконце, і показалося у «очко» око і шматочок носа. А потім зразу ж воно й зачинилося, але відчинилися двері. І ввели Бруса. Це була невеличка кімнатка для проходу у наступну камеру. І чекісти обережно увели Бруса у камеру. І самі негайно вийшли, уже ним не цікавлячись. Брус похитнувся і, ловлячи рівновагу, ухопився за праву стіну. У його крутилася голова, але тілом він відчував прохолоду… За якусь хвилину йому стало легше, і він повернувся лицем до камери, не пускаючи стіни. Камера була величенька і з нарами, які ідуть від лівої стіни до правої, не доходили до неї метрів на два. І тут же, у цій самій стіні, позначалася глибока ніша, із якої визирали жовті двері. Перед нішею стояв голий тапчан. На нарах лежало тільки двоє людей. Мабуть, недужі. А посеред камери, перед нарами стояла величезна діжка з водою… Кадіб… і навколо його купчилися всі арештанти з кухликами, з маленькими бочечками, з котелками. І один був з залізним ополоником на довгій дерев'яній ручці. Арештантів було не більше десяти. І всі вони хаотично і без черги нагиналися в кадіб і діставали воду, розхлюпуючи її по підлозі і обливаючи нею себе. Через те навколо кадоба стояла калюжа води і у всіх арештантів були мокрі черева. Вони безперервно пили воду із своїх посудин, але потягнувши один або два ковтки, знов лізли з посудиною до діжки, виливаючи туди рештки води назад. Вони не розмовляли і не кричали. Мабуть, у їх не було сили на це, бо кожного тіло було роздуте і розпите. Сорочки в них були чорні від непрання. А від чухання були подерті і висіли шмаття ганчір'я з їх спин і з їх черев. Штани так само світили передками і задками і спускали брудні пацьорки теліпатися донизу. І кожна одірвана латка і брудний пацьорок був мокрий і приставав до некупаного тіла, засіяного лепом. Тільки спереді гниття одежі не приставало до тіла, бо по них збігала вода, неначе отрута із гадючих голів. Цей страшний люд був зарослий бородами і босий. У камері чувся тільки стукіт посудом об діжку і плескіт води, неначе від коліс маленького пароплава або від водяного млина. І оскільки у великій залі була спека, остільки тут була помірність у температурі повітря. І оскільки там був стиск і давотня, остільки тут було просторо.