І ніжно–ніжно гладила руку і чекала. А Брус, уставившись на неї непорушними очима, які не кліпали і не мали у собі ніякого блиску свідомості, дивився поглядом, похожим на шкла у пташиних опудал. Нарешті він щось мукнув, і в його знов заблищали сльози із–під білих частин очей і, перекотившись через повіки, почали текти між волосинки бороди і там зникати, і затримуватися. І він вимовив дуже ясно:
— Ї…сти.
Тут і Парцюня хотів теж вимовити щось, але Сіямський гостро його штовхнув тихо правою рукою, і він зупинився, віддавшись мовчазній увазі… Але жінка жодним поглядом, жодним рухом голови не зраджувала своєму наставлению бути пробудницею Брусових зацікавлень. І в цім її настрої напруження були всі разом з обома чекістами, які сиділи трохи ззаду Бруса і трохи збоку від тих двох, що були у білих халатах і підтримували хворого. Жінка гладила і гладила Брусову руку, і в його сльози котилися і котилися. І раптом спиталася, неначе зробивши стрибок:
— Що в тій шкатулці було, що ти з батьком закопував?..
І Брус відповів:
— Тво. ррр…и.
— Чиї?
Після останнього питання в його зараз же зупинилися бігти сльози, і він проказав таким глухим голосом, який западається у непритомність тії людини, що переходить від наглого пробудження у нагле засипання:
— Я…спати…
І в його знов здригаюче ліве око звузилося, а праве, згубивши недавні свої блиски, так і лишилося у всій своїй величині не сплющеним. Жінка випустила Брусову руку і перевела погляд на Сіямського. І той, неначе зрозумівши якусь ознаку в йому, устав негайно і, звернувшись до Парцюні, кинув слова, повні байдужості, яким він не сховав здавленого обурення.
— Ходім… Справа ясна. Він здурів. Немає чого з ним нам возитися. Треба віддати психіатрам.
Парцюня теж устав і відповів Сіямському фразою, яка швидше свідчила про Парцюнине спантеличеня, а не про правдивість душевного його стану:
— Якби у його була жінка, то я б його віддав їй таким, як він зараз є. Нехай би забавлялася. А так, то нехай іде в Кирилівку таким.
— Про мене. Що хоч, те й роби… Моя хата скраю…
Закінчив Сіямський, не глянувши ні на кого. Парцюня і він попростували в тюрму тією стежкою, якою увели були й Бруса. І для переходу кімнати із зеленим світлом вони не надівали газових машкар. І коли за ними причинилися двері, жінка звелася з ліжка, а два чоловіки у білих халатах положили Бруса на ліжко і вкрили ковдрою. А потім узяли сковорідку з котлетами та й пішли до кухонних плиток і мовчки почали там їсти. Жінка, випроставшись проти них передом, поправляла в себе на голові косинку, а поправивши, спиталася:
— Чи там ще хтось є для перевірки?..
І високий запевнив:
— Нема. І вже на цім тижні й не буде. Вони самі умирають без допомоги.
І вона відвернула від його голову і, трошки затримавши на Брусові погляд, звеліла:
— А цьому все–таки впорсніть допомогу. У такім вигляді не можна посилати у психіатричку.
— А хіба ви не чули, що говорив про його отой чорненький?..
Знов обізвався високий, струшуючи з грудей кришки їжі. І жінка пояснила:
— То не наш начальник. А наш говорив, ви ж чули, не про те. Я йду. Бувайте здорові.
І вийшла тими дверима, що бовваніли між кухонними плитками і ліжком.
Колись у розмові Сталіна і Єжова не було й мови про тортурування Бруса, а що вийшло?.. Ні Парцюня, ні Сіямський не були із Сталіним з приводу цього на мові. І в дію пустив Парцюню Єжов, який тоді був у Сталіна особистим секретарем. Значить, Сталін був такий диктатор, щоб говорити про речі. А його слухачі були тим, щоб речі, які цікавили диктатора, обробляти по своєму індивідуальному уподобанню і по своїх освічених зацікавленнях до Московщини. Сталін був вікном, у яке дивилися малі нації на той світ. А ті, що оточували Сталіна, були стінами, що підпирали те криваве вікно. Але це були живі стіни. Вони кожної хвилини могли розсунутися, щоб вікно провалилося у те місце землі, над яким воно трималося до пори, до часу…
Московщина діяла так, як діє звірота, а не як люди, що можуть зрозуміти прив'язаність інших людей до своєї батьківщини. Сталін хотів крові, хотіло її і його оточення… Сталін показував на ті місця, звідкіля він мав жадобу свою утамовувати, і не входив у деталі здобуття собі бажаного. Для нього досить було і того, що він чув носом парування пролитої людської крові якраз із того місця, яке його цікавило. І чи там ріки її лилося так, як він хотів, чи моря, яких він не передбачав, справи не міняло, а тільки давало йому потужніший присмак здобутого… Сталін і Московщина найшли одно в однім свою звірячу стихію і своє звіряче доповнення. І через те дивуватися не треба тій долі, яка спіткала Україну і зустріла Бруса. Чого не доказував Сталін, те закругляв його секретар Єжов. А коло чого тупцював Сталінів секретар, то те його шеф збивав з ніг, щоб воно, упавши, повік не встало…