— Чим я можу знадобитися вам, Овсію Юхимовичу?
Але той, неначе і не чув цього питання, а тільки скерований осередньою силою думки чи почуття, вимовив несусвітнім голосом:
— Подивіться на мене… і як треба, то обмацайте і скажіть, чи я знеможений, чи я недужий?.. У мене і під грудьми дуже пече…
І Онопрейович його запевнив:
— Не треба мені вас обмацувати, щоб знати і сказати. Мені відомо. Ви дуже недужі. Вам треба операцію зробити. У вас шлункова виразка. Але спочатку вам треба оклигати перед операцією… Оце і все, що я можу сказати.
А Брус тоді знов до його, мабуть, керуючись вказівками пережитого тепер, озвався та й спитався:
— А як я видужаю після операції, чи ви поділитеся моїми ліками зі мною, щоб я мії якось дотягти до Божої межі?..
І Онопрейович заворушився і підсунув кепку догори і, прокашлявшись, відповів:
— Знаєте ви добре, Овсію Юхимовичу, що тепер ліків немає нігде, і знайти їх неможливо… по аптеках. І як я вам дам якісь, то і Маздигін, і всі комуністи будуть знати, що я з вами ділюся… І зроблять зі мною те, що зробили тепер і з вами. Бо, повірте мені, що Маздигін щойно приїхав сюди, в наше село, то зараз же й почав мене морочити, щоб я забрав вашу аптечку. Він казав, що ви їздите по селах і агітуєте супроти Совєцької влади і вам не місце у новім житті. Так що не я ліз, щоб вас так страшенно скривдити і забрати вашу кривавницю… А крім цього ще, як Маздигін привозив із вашим Мадесом аптечку до мене, то говорив, що й і той, із Москви, казав, що вас треба ізолювати від людей. Мабуть, так, як уже ізолювали Сергія Сергійовича?..
— Він же, кажуть, розірвав руку іржавою бляхою і заразив кров… І вмер у себе у ванні?..
Здавалося, Овсій Юхимович цими словами спробував заперечити, та й знов замовк і слухав. І тепер пальці і правої руки, і лівої тремтіли на грудочках від зусилля не втратити рівноваги, щоб не впасти.
— Отож він сам себе ізолював від людей, а якби ні, то йому була б доля така сама, як і ваша.
— Дякую вам, добродію Онопрейовичу… що послухали мене… такого зацькованого, та й прийшли… Я вас прохав там про одну… штуку… І чи принесли ви її у шприцові?..
— Приніс, Овсію Юхимовичу…
Була тяжка і силувана відповідь Онопрейовичова. І Овсій Юхимович глянув на його і показав очима на ліву руку та й вимовив:
— Вона у мене найнедужіша… і ви зробіть упорскування у неї… Потрудіться… І нехай я засну і відпочину. А то я цілу ніч не спав і такий утомлений… А тут ще й діти десь узялися на цій межі і не давали мені заснути: то скидали бриль, то надівали…
І добродій Онопрейович звівся навколішки, взяв ліву руку Овсія Юхимовича і закотив забруднений рукав чорного піджака аж за лікоть. І почав шукати у спідній кишені свого піджака шприц. Але він там чогось заплутався і не так швидко давався з'явитися на людське око, як того хотів Онопрейович. І через те фершал говорив так, аби щось сказати:
— Колись ви робили упорскування скаженим собакам і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися. А тепер ми самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу… І ви вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він нам добігати.
Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла таким кольором, як і волошка, яких так багато було на цій межі. Але ні… Мабуть, жила синіла страшнішим кольором, бо на чолі у фершала з'явилися краплі поту… І нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і встромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович попрохав:
— Положіть мене так, щоб, коли я буду засипати, то щоб бачити і небо, і колоски… Щоб і сон мені такий приснився, як і те життя, що я прожив поміж оцими полями та нашими людьми…
І замовк. І фершал положив його і підклав під голову чоботи. І став над ним, тримаючи у руці порожній шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло, Бог його знає, скільки часу, а фершал все стояв і дивився на лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким спокійним і страшним випадком. Овсій Юхимович не сплющував очей і лежав, і дивився вгору, поперед себе. І фершал довго думав, що він живий. Але коли він нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж піджачка. А праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце. І потім скинув свою кепку і, трошки ще постоявши, пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав свій шприц, надів кепку. Йому було важко. І в його виникло питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це добре знав, що ні в кого не буде підстав у його відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певності, і він пішов швидше… Ну, що ж? Всяк буває на світі.