І ось на третій день після Онопрейовичової пригоди на тій межі, що на Мельниківку, лунав у Куцівці дзвін. І хоч він давав луну постового дзвона, але вона ішла так само далеко, як і блискавки двох церковних позолочених хрестів, що так широко ясніли аж поза границі куцівських земель. І тоді, відки людина бачила сяйво хрестів, відти вона й чула і гомін постового дзвона. І люди знали, що то він скликав їх аж у Куцівку до церкви, хоч тоді була і не неділя, і не якесь інше свято, а звичайний серед тижня четвер… Добре, що куцяни оборонили від більшовиків хоч постовий дзвін!..
І люди ішли вулицями, стежками і межами до церкви. Ішли з Реп'яхівського кутка проз Пугачів і проз Мантача… Ішли з Палярушівки через греблю і з далекого Гарбарівського кутка, і з Линниківки, і з Громовівки. Ішли чоловіки і йшли жінки з дітьми. Ішли одружені недавно і люди середнього віку разом з людьми сивими та похилими. І молодь ішла. Але ішли ці люди не в таких кольорах, про які колись говорив Олексій Толстой:
Всі ішли в одноманітнім вигляді. І чоловіки, і жінки після десятилітньої більшовицької навали, що звалася Великою Руською Революцією, не мали ніде і нічого чогось купити на одежину. І з власних конопель робили собі полотно і з його собі одяг. Штани, сорочки, спіднички… І доношували кожушки, свитки і ті шинелі, які поприносили з російської армії. І свої полотна селяни фарбували у той кольор, що добували з городньої бузини. І через те всі мали сіро–бузиновий вигляд з додатком старих солом'яних брилів. Тільки жінки де–не–де ще майоріли рештками колишніх своїх хусток над зморщеними горем обличчями.
І ввесь зелений вигін навколо церкви був заступлений людьми, що купчилися в гуртках трохи більших, ніж ті, в яких вони ішли до церкви. І ворота в церковній ограді були відчинені так само, як і вхід у церкву їх був відчинений. Але в ограді люди були скупчені густіше. Бо вони тут і стояли, і проходили у церкву, і виходили з неї. І кипів між людьми притишений гомін. Тільки аж у тім гуртку, що стояв з правого боку церковних східців, розмова велася найголосніше. Кутковий музика з Реп'яхівки Корній Петрович Бровченко розповідав:
— Аж прибігає вчора до мене Саливон від попа та й каже: «Так і так. Позичте, каже, ту домовину, у якій спите… На вічне віддання… До Страшного суду, бо немає нігде дощок зробити нову». Гм… Як це так, кажу, немає?.. То що ж, то я дурно десять років привикав лежати у ній, щоб не муляло на тім світі, і тепер так, з добра–дива узяв та й віддав хто його знає й кому?.. А він каже, що не хто його зна кому, а треба старого Бруса поховати. Знайшли, каже, його вранці на тій межі, що на Мельниківку. І вже ліву ступню, кажуть, геть обгризли лиси, і сам страшно смердить, хоч і висох, неначе бурячок у хаті на печі.
І високий чоловік із сухою вербовою гіллячкою в руці обізвався:
— То це старому так повелося на «курортах»?.. А ми днів три тому у комезі думали, що він уже прощений, бо казав Маздигін, що йому вернули і всі лікарства… А воно людина ніколи не спобіжиться думкою завтрашнього дня… Воно отаке. Аж у душі холоне…
А Корній Петрович сердито зазначив та ще й підпер словами:
— Отаке, як бачиш. Мені Саливон ще й он що сказав… Бодай їм, іродовим душам, до Страшного суда це тільки й слухати, що я почув. Він мені казав, що ще не встиг Мадес доїхати до хати із Рохмистрівки, а вже коло Мадесових сіней Парком його ждав. І гукнув йому назустріч, щоб Брусову шахву з ліками негайно навантажив на воза та й віз до Онопрейовича… І навантажили, і відвезли тієї ж ночі… Ограбували і обдурили… І тепер і мені судилося не в своїй домовині, у якій спав десять років, а може, і без домовини лягти у сиру землю… Іродові душі… Нам людина робила, робила, та й пришилося у позиченому іти на той світ!
І високий знов обізвався:
— А хіба ви, Корнію Петровичу, таки віддали Саливонові свою домовину?
— А ти що, хіба б не віддав?.. Вилежав я її, слава Богу, добре та ще й не засмердівся, а старий Брус і засмерджений, і обгризений польовою звіриною… І його не можна було взяти і в хату на лаву, хоч би для закону. І його піп наш, спасибі йому, звелів укласти у домовину і занести в церкву. Мали б його оце сьогодні вранці і поховати, та ждуть із Києва молодого Бруса на похорон. Піп ще вчора дав телеграму. І Іван мав приїхати оце минулої ночі. Але нема. І піп каже, що треба почекати до півдня, бо поїзд приходить і вдень. І як не буде нікого з Києва на одинадцяту годину, то будуть ховати…
— Кажуть люди, що з Іваном Брусом приїде і новий директор Матусівського заводу. Добре було б, якби так справді…