Тепер чекіст сидів схвильований і задоволений, що мета опинилася вже в його на мотузку, і тільки треба зараз цей мотузок безнастанно намотувати, не випускаючи з рук кінця, і вже паном ситуації буде він, Парцюня!.. Але Гапуся і жінка Брусова у цім мотузку перед об'єктом його мети все ж були передостанніми вузликами. Значить, найбільші і найтрудніші до розв'язання. І от їх треба ізолювати від Бруса… А для цього він уже зараз по приїзді від Маздигона вивідав усі пружини поетового життя. Він узнав, що після смерті батька Іван Брус став страшно нервово хворий і що всяка згадка про батькову смерть його приводить до плачу, і що якби не його жінка, Олена Щоголова, яка уже працювала повноправним лікарем у Олександрівській лікарні, то він давно б уже умер. Бо він навіть не міг через недугу працювати на посаді. Парцюня узнав, що вона спочатку і Гапусю положила в лікарню для аборту, а після його влаштувала її в цій самій лікарні служити санітаркою. Він узнав, що Іван Брус має собі квартиру на вулиці Леонтовича, число 28, і що квартира складається з однієї кімнати і кухоньки… І що в кімнаті живуть вони обоє, а Гапуся живе у кухоньці, бо приміщень у Києві страшно тяжко знайти.
Для зібрання всіх цих відомостей він відвідав і Спілку письменників, і багато перевірив житлокоопських канцелярій. І був в Олександрівській лікарні на нараді «партячейки».
Вся справа тепер скупчувалася в Гапусі. Треба її перелякати, і вся родина Брусова піде шкереберть. Гапуся у їх житиме і щодня підточуватиме їх становище. Вона зможе бачитися з Парцюнею десь щовечора… І тут він згадав про те, що коли він був у Маздигона, то йому не прийшло і в голову побачити Мадеса. А це треба конче зробити… Бач, Гапуся узяла десять золотих карбованців просто на чолі в коняки!.. Якби це він узнав раніше, то вже давно б спромігся побачити Іванового братуху. Виходить, що треба їхати знов туди, і може, він там, на місці, узнає і не такі ще ознаки і про золото, і про те, де воно пробуває…
І він зачаровано схвильоване отупіння перервав і поглянув на шафу… І зараз же встав і кроком людини, якій страшно дорога кожна хвилина, опинився коло неї і відчинив. У шафі висіла одежа: цивільні костюми і пальто літнє і зимове. А з правого боку, на боковій стінці, на цвясі висіла сіра шинеля, і під нею червонів коміром чорний мундир. Під одежею внизу стояло дві невеличкі і гарні шкіряні валізки жовтої шкіри. Мабуть, десь реквізовані. І він мерщій відчинив одну і витяг з неї пляшку «риковки», що була вже відкубрена. І повернувся з пляшкою до стола і, поклавши її в течку, дбайливо зачинив…
І дивно. Він збирався їхати в село, а перед його очима то виникала, то згасала постать Гапусі, неначе в його душі була найголовніша турбота про неї… Її пухкенькі щоки і трохи розтягнений рот з тоненькими губами, і сірі, по дитячому заклопотані очі вабили і солодко бентежили. Він зітхнув і, вернувшись до шафи, надів літнє пальто захисного кольору і чорний бриль та й зачинив знов свою одежу… І довго ходив по кімнаті, заклавши обидві руки в кишені пальта. Він не мав клопоту, що хтось зайде до його із службовців, бо це була і його мешкальна кімната, і його робочий офіційний кабінет. І його праця ішла незалежно від загальних чекістських справ. Він певний був удач. Через те вся його істота пробувала у смузі переживань вдовольнення, похожого на відпочинок, який може переживати кожна людина тільки у своїй кімнаті… Він був пригрітий затишністю і розкошуючим егоїзмом… Йому тепер дуже хотілося побачити знов Гапусю і то якнайшвидше. І рішив викликати її зараз же по приїзді із села, не чекаючи і того кінця тижня, якого він призначив для каяття її.
І нарешті, схаменувшись, узяв із столу свою течку і вийшов надвір. Ключ цьовкнув у колодці і твердо замуляв у кишені його штанів. Із сіней і із воріт садиби обидва вартові чекісти його пропустили, віддаючи військову пошану.
Парцюня пройшов на Лютеранську і почав спускатися на Хрещатик. Люди його випереджали і йшли назустріч, щоб минати його, але він на їх зневажливо не звертав уваги. Сонце стояло над Києвом ясне і не пекуче. І здавалося, що воно є вершок велетенської шкляної бальцанки, яка сходилася конусом угору і якої дно зроблене із київських будинків і зелених смуг живих дерев. І що ті люди, які безнастанно ішли по Хрещатику і в один бік, і в другий — це самі Парцюні та ті, яких Парцюні допитують. І що іншої волі для людей немає, не було і не буде, крім оцієї шкляної посудини, повної людей, які один одного тягнуть до відповідальності. І він загнув матюка і приспішив свою ходу. І на розі Лютеранської і Хрещатика він зупинився і став удивлятися у натовп: і в напрямку Васильківської вулиці, і в напрямку до Дніпра. І нарешті він рвійно витягся і гукнув: