— Візник!.. Візник!.. Гей, сюди, візник!..
І візник під'їхав однокінною бричкою. Парцюня, не питаючись за платню, вискочив на східець брички і, тримаючись за сидіння візникове і за ту залізяку на крилі брички, до якої припинають ремінний фартух, що накриває східцями ноги, звелів:
— На вокзал…
Візник ударив коня, і Хрещатик заклацав ще одним неспокоєм серед тисяч неспокійних людських і кінських ніг. А Парцюня аж тепер ускочив у бричку, сів і став застібати пальто, поклавши поруч себе течку.
Розділ дванадцятий
«Стуця»
Через те, що поїзди завжди спізнялися, то Парцюня приїхав до Брусового хутора аж на другий день о дев'ятій годині ранку. Ізлізши із станційної хури і підходячи до Мадесової хати, Парцюня помітив добру коняку, запряжену у візок і прив'язану до акації. І рішив, що оця вже готова підвода стане йому новою хурою назад, і поглянув із доброзичливим та злагіднілим настроєм по всьому хуторі.
Навколо садиби торішнє житище чорніло вогкою землею. Тільки акація та стежка коло хати зеленіли крайками своїх набубнявілих смужок. І хата мала вигляд смутний і непривітний. Особливо цей настрій дуже підкреслювало на хаті чорногузяче гніздо. Воно було напівзруйноване і розтягнене своєю руїною від гребеня до половини покрівлі. На мить у серці чекіста теж ворухнувся смуток. Але він був недовго. І мав таке саме значення для всього його нормального самопочуття, як і тіні хмар для становища всього дня. Хмари не беруться в рахунок, коли люди рахують дні. Через те Парцюня, порівнявшися з хатою, уже жив тільки потребою знайти ще якусь ознаку певної стежки до знахідки золота. Для його не важне було те, кому воно дістанеться: чи державі, чи йому, бо він добре знав, що той, який бере з криниці воду, може перший її і напитися і перший нею забризкатися і помочити свої руки.
Чекіст не пішов у хату звичайною утоптаною стежкою. А обминувши її, пішов поза хатою проз запряженого коня. Це був ситенький рудий жеребець з білою плямою на чолі. Він був розгнузданий і прив'язаний поводом гнуздечки до дерева. Перед ним лежав оберемок сіна, і він супокійно їв. І Парцюня, притишивши ходу, з увагою оглянув конячу чолку, гриву і хвіст. Селяни, як і морські хвилі, що викидають на берег і всякі відламки, і дорогоцінні речі туди, куди й не потрібно. Просто для того, аби їх знайшов звичайний дурень… Але ні в чолці, ні в гриві, ні в хвості чекіст не помітив жодної стрічки. І, обходячи причілок, щоб іти до сіней, він у причілкове вікно побачив двох селян за столом і жінку. Він тільки не вхопив оком, що у їх було на столі. Перед хатою стримів росішок для горшків. Але тепер на нім висіла пострьопана з ряднинки ганчірка…
І нарешті Парцюня постукав у сінях у хатні двері. І почув усередині ходу і голос:
— І хто воно тут такий?
І відчинилися двері, і молодий чоловік років двадцяти, блідий і зарослий поганенькою борідкою і вусами, став перед Парцюнею, який тепер спитався:
— Чи можна до вас у хату?
Але аж від столу почувся веселий голос:
— А чого ж не можна? Хата зроблена у першу чергу для хазяїна, а в другу для гостей… Хазяїн у хаті, а гості, як мають щось у кишені і не скажені, нехай заходять, будемо раді.
— Ой, Господи, хоч би був хазяїном чужої хати, а то ж ні, та ще й вивозить, неначе з попівського двору.
Озвалася жінка, пильненько оглядаючи Парцюню. Той селянин, що обізвався, сидів на лаві, спершись ліктями на стіл, застелений не дуже чистою скатертиною. І коло його правого ліктя лежав на рушничку порізаний на скибки хліб, а посеред столу стояла миска з печеним салом. Селянин був одягнений у піджак з такого сукна, з якого на Україні селяни шиють собі свитки. А штани на нім були з грубого полотна, пофарбованого бузиною. І холоші зараз при халявках черевиків підв'язані були мотузками. Селянин був довгобровий, з моложавим обличчям і теж з вусами і нестриженою чорною бородою. На лаві поруч з ним лежав його солом'яний бриль.
А жінка, русявенька і невеличка, в косинці, а не в очіпку, сиділа супроти його, одягнена в кохту і спідничку — і полотняну, і бузинову. Видно, вони щось випивали, але, побачивши, що хтось іде проз вікна, сховали випивку страха ради іудейська. Самогон владою заборонявся, треба було купувати «риковку». Але через те, що Бог високо, а влада була ще далеко, то селяни ще могли гонити його собі на втіху та на розвагу… Все це з одного погляду Парцюня змикитив і, скидаючи свій міський бриль і кладучи його супроти вікна на лаві теж, заговорив: