— Прийміть вже і мене у кумпанію… Я лишній не буду.
І на лаві розстібнув свою течку, витяг пляшку горілки та й поставив на стіл. А селянин з чорною бородою, побачивши таке, вигукнув:
— Ну, Мадесе, тепер стій… Пропало твоє місце!.. Воно для нового придсідателя… Сідайте ось на стільці, та нехай наша кумпанія буде такою густою, як і ті лози, що люблять вовки!
І Парцюня, не роздягаючись, сів на табуретку дуже витерту і стару, яка стояла перед столом.
— А відкіля ж це вас Бог несе?
Спитався уже той, що впустив Парцюню. Та Парцюня, незважаючи на питання, звернувся до чорнобрового, попрохав:
— Відкубріть…
А потім уже до того, що питався, почав оповідати:
— Та я оце іду у справі вашого учителя, Маздигона… Та щось сталося з возом… саме напротів вас. І візник уже ні за що не схотів далі їхати. Та й вернувся в Насачів… А я бачу, що коло вашої хати стоїть коняка, і думаю собі: а дай зайду, та нехай мене відвезуть, якщо далеко до школи. Дурно людині не буде. Заплатю.
І озвався чоловік у тім піджачку, що із того сукна, з якого шиють селяни собі свитки, але уже без всякої іронічної приправи:
— Ні, чоловіче добрий… Ви змилили. Візок і моя конячина тут не на те, щоб когось кудись возити. Мене хазяїн, Мадес Овсійович, попрохав приїхати та злучити мого жеребця з його кобилою… Оце на те я тут, як бачите. А до Маздигона відціля ближче, як рукою подати. Залюбки дійдете й пішки.
— Е–е–е… Про що нам сперечатися? Нема про що. Ось на столі стоїть наша розрада і наша злагода. Ану лишень, товаришу, чи як вас звуть?..
Парцюня, перервавши мову, запитався суконного піджачка.
— Сайко мене звуть, а по батькові Олександрович. Це щоб наші не забувалися і там, де людей глитають і хвамилії не питають…
Відповів селянин і, взявши пляшку, вдарив дном об ліву долоню, аж пробка бренькнула об стелю і зробила там мокрий знак від горілки. І Парцюня не витримав свого захоплення та й вигукнув:
— Ну, ви вже, мабуть, у селі найперший по горілчаному ділі!..
— Не вірте своїм очам. Он сонце на ввесь світ гаряче, а нікого ще не спекло, і наші батьки нам про це не розповідали…
Парцюня аж нестямився. І удаючи, що він страшно провинуватився, став прохати, схиливши до Сайка Олександровича свою голову:
— Потягніть мене за чуба так само, як учитель тягне школяра… Нехай я знаю, як помилятися перед статечними господарями…
I селянин здивовано промовив:
— Та що ви, пане–товаришу… Та ж ви ще не випили і по чарці і не закусили з дороги, щоб ото я вас та зобижав… Ні, ні. Так не годиться…
— Ну, коли ви мене не хочете, то ж я смикну за чуба вас… Та не тільки вас, а й господаря… Дайте–но мені випити по чарці.
І попрохав:
— Ану лишень, хазяєчко, знайдіть нам стаканчик чи чарчину.
І налив у подане біленьке горнятко, і простяг до хазяїна:
— Випийте, господарю, щоб лошата родилися у ваших кобилок і щоб у вас не переводилися ніколи й жеребці, ще твердіші від гетьманської булави!
Мадес Овсійович випив і, скривившись, почав закусювати. І коли вже Парцюня всіх обчастував і сам випив, навіть не закусивши, то зараз же і пригадав:
— Не схотіли ви мене скубнути за чуба, то потягне за чуба хазяйка… Ануте…
Та й похилився до неї. А хазяйка:
— Хіба це таки так і треба?
— А треба. Без цього ми не будемо і приятелями.
І хазяйка, сміючися, узяла Парцюню правою рукою за чуба і зараз же, пустивши, промовила:
— Від мене ви ніколи не полисієте, а від їх може й голова облізти.
І чекіст, ніби від великої приємності, загигикав і схопився на ноги:
— А давайте, Сайку Олександровичу, вашу кучму, якої ви, мабуть, ще від Різдва не стригли, нехай я вас покараю, що ви від свого права відмовилися мене карати…
Той ні в сих, ні в тих, і ніби в жарт, і ніби почуваючи повинність, якої він не розуміє, трошки нагнув голову, дивлячися скоса на Парцюнину руку. І Парцюня обома руками обхопив селянинові чуб і, перебігши пальцями від тімениці аж до потилиці, геть його облапав… А потім і хазяїна, і наприкінці зупинився перед хазяйкою. І в чекіста мигнула думка, що чоловіки часто жінок хапають за коси і б'ють. І жінки між собою теж не раз водяться вручки і хапаються до голови… А найвиразніше йому заясніло те, що жінки частіше миють голови, ніж чоловіки. І він зітхнув, а далі, засміявшись, сів на своє місце та й проказав до чоловіків, ніби тішачись перемогою: