— Ах, Боже мій!.. Іване, я вже знаю тебе: як тобі щось прийде в голову і ти його візьмеш за дійсність, то конче робиш із того такі страшні висновки, що вони впливають на життя не тільки твоє… І мені не хотілося висловлюватися певно про те, що можна тільки здогадуватися. Але я бачу, що буде гірше, як не висловлюся. Ми знаємо, що Гепеві завжди іде про те, щоб людина не очунювала і не воскресала до життя… Значить, вона хоче добити нас… Важко мені це говорити, але воно в моїй голові часом проскакує… І я кажу.
— Добре. Ми обоє бачимо небезпеку і бачимо ту людину, яку Чека хоче морально знищити, щоб і нас морально і фізично теж скінчити. І моя думка: щоб наступ цього жаху загальмувати, треба конче Гапусю вирядити від нас у друге місце, щоб вона там могла працювати і ховатися. За це, будь ласка, візьмися ти.
— Нехай… Я візьмуся.
— Крім цього, мій друже і мій товаришу. Зникнення Гапусі з нашого приміщення безумовно ошелешить чекістів і на деякий час перемішає все їх снування. А від таких замішань, буває, робляться і стають спасенні речі…
Це треба мати на увазі і треба негайно діяти запобіжність тій небезпеці, яку ми обоє разом визнаємо. І от, що ж ти можеш зробити, маючи товаришів–лікарів, розкиданих не тільки по Україні, а навіть і по Есесерії?..
— З Гапусею я можу влаштуватися так. У Воронежі у мене є товаришка лікарка. І я через тиждень з Гапусею вищу до неї. Я собі візьму відпустку, а Гапусі ні. Я іду легально, а вона без дозволу. І там побуду теж із тиждень, щоб дезорієнтувати тих, які за нами слідкують… Із завтрашнього дня я почну турбуватися про відпуск. І коли мене спитають, куди я іду, я дам адресу на захід України… Оце і все.
— Твій план приймаю… Тепер усе… А зараз тобі треба в ліжко, ти втомлена… А я ще посидю.
— А чи дуже тепер пізно?..
— Тільки пів одинадцятої.
Відповів Іван Овсійович і повернувся до столу і схилився над ним, обіпершись ліктем коло самої розтуленої книжки. Але в книжку не дивився, неначе не слухаючи того, що робилося в душі. І зір був пригаслий, і обличчя закутане настроєм збудженого смутку. Олена Антонівна, зміривши свого чоловіка здивовано допитливим поглядом, швиденько встала і підійшла до ліжка лаштувати свої засоби собі на відпочинок. І, коли вже упірнула в ліжко під білу вовняну ковдру так, що тільки витикалася голова з–під неї, почала уважно дивитися на свого чоловіка. І перший раз побачила, як він зневажено наставився зустріти ту небезпеку, яка вже оглушила їх душі важким кроком понурого наближення. І їй стало тужливо жаль його, і вона попрохала:
— Любий мій, я вже не стримаю повік. Вони спадаються важко. Коли ти будеш лягати і побачиш, що я страшно глибоко дихаю, то схилися наді мною і поцілуй мене в чоло… А зараз цього не роби.
Брус обернувся до неї і заспокоюючим голосом старшої людини перед малою проказав:
— Не забуду… Зроблю все, що ти звеліла… Як хочеш, я притягну ближче лампу до столу і прикрию світло папером?..
Олена Антонівна на останні слова не зреагувала, але свою наполегливість у висловленім бажанні підкреслила:
— Не забудь же… До побачення.
У ліжку зашелестіло, заворушилося, і Іван Овсійович, відвернувшись, надтяг нижче лампу і знов так само, як і раніше, захолонув над столом. Він був ніби покинутий. Олена Антонівна лишила його самого борсатися у плутанині власного сумління. А тривога, яку вони почали переживати, замість того, щоб затушкувати душевні глибини, висунула їх диктатором для утворення самоти. Його високе чоло, рівний ніс і худощаве довгасте обличчя були зелені від паперу, яким обгорнута була лампа. І здавалося, що це так світиться його самота. Тепер він мав певність, що його арештують, може, навіть раніше, ніж він одержить із Спілки українських письменників «путьовку» до Криму. Боротися з небезпекою було б похоже на боротьбу людини з океанськими хвилями, яка випала із аероплана на поверхню водяної безодні. Можливість оборони себе і боротьба за себе відкривалися йому тільки у тих просторах його буття, куди не сміла заглянути і Олена Антонівна. За неї він не думав нічого, бо уже мав нагоду не раз бачити, як улаштовувались після арештів чоловіків їх жінки. Чоловіків було винищувано, а жінки лишалися на своїх посадах. Серце його билося у холоді приречення на самотню боротьбу. Він гадав:
«Вся Есесерія знаходилася в руках однієї волі, яка в сотнях мільйонів голів живих людей убила терором думки і почуття, залишивши для життя одно–єдине наставления викрутитися від жаху смерті в тюрмі, аби потім за тюремними стінами вести життя гада, який ховається у хмизі та в камінні. Над кожним натовпом людей полощуться блискавки для масового удару знищення цього натовпу. І кожна нація, і кожний гурт душаться в чаду безвихіддя і приреченості… І відблиск того зеленого світла, що освітлює його руки, мало того що здається кольором його самоти, але ще й нагадує зелене тремтіння електричних стріл буряних блискавок і зелені язики чадного полум'я, що лишилося від горіння і що пронизує собою неперегорілий жар… Задуха і погроза удару смерті. Україна скалічена. На її неперев'язуваних ранах лазять гади і живляться її кров'ю бездомні собаки, що приволоклися із чужини, чуючи дух свіжої крові. Україну зламали дві сили. Жидівська і московська, які тепер хоч непомітно, але відчутимо почали між собою боротьбу. Ударом смерті ще володіють жиди. У їх руках ще вся Чека. А отруєю задухи, військом і міліцією володіють москалі. І уже передбачається, що жидівські сили підпорядковуються москалям. І відціля треба і почати боротьбу в тюрмі за своє життя і за те, щоб настроєм зухвалості віддячити за ганьбу Батьківщини. Але так, щоб не підкладати знеможену чадом голову під удар політичної блискавки. Супроти цих душогубських сил є інша сила, до якої жодна революція не споготовлялася до боротьби. Ця сила, що ще не випробувана революціями, є слабість. На її поборення ніхто не збирався в похід. Але на її рятунок вирушає уже більше як півтори тисячі років християнська культура. І в неї такі засоби, як університети, бібліотеки, церкви, шпиталі і всякі організації Червоного Хреста. Під упливом згаданих засобів пробувають найкультурніші нації світу. І приналежність до згаданих установ навіть душогубця по натурі уже зобов'язує його у ділі бути не душогубцем. Бо традиція є вітер, що рівняє вікові гори із поземом нашої планети. А перечитані теорії про рятунок людей хоч у голові душогубця і залишають тільки красні слова про добро, але порожні від його, то все–таки душогубець дуже часто не може перемогти порожнечу згаданих слів і робить по інерції добре діло. Найбільше слів із християнської культури у мізку совєцьких душогубців залишилося, як це не дивно, у жидів. Москалі цих слів уже у пам'яті не мають. Значить, коли в тюрмі виявити себе кволо, то можна розраховувати на якусь увагу тільки у жидів. Але ж яку треба мати кволість?.. Ясно, що тільки таку, яка проявляється потенціально у поколіннях, це — божевілля. І коли божевільний українець почне нападати на росіян, то відразу з його й мокрого сліду не лишиться. Його разом зіб'ють і ті, і ті. Жиди будуть догоджати росіянам. А коли нападати на жидів, то росіяни будуть тримати поблажливий нейтралітет, а жиди, маючи у пам'яті від культури багато слів про добро, почуватимуть традиційне зобов'язання перед словами і оглядатимуться на могутність конкурента, яка у любої нації продукує провокації, то й не зважаться без сякого–такого обґрунтування знищити хворого. Тим більше, що вони знатимуть, що хворий має у масах моральний ґрунт… а вони ні…»