І Іван Овсійович рішив симулювати божевільного на шизофренію. А жиди будуть тим об'єктом, що спричиняє недугу. І тут можна буде з деким порахуватися і за свою національну кривду, і можна буде почувати себе, неначе жовнір у шанцях, супроти історичної несправедливості, дарма що песимізм, породжений реальним життям, буде часто умовляти серце перестати битися.
І Іван Овсійович схвильовано потер обома руками собі чоло. Так… Це його шлях рятунку і боротьби…
Та й застиг знов. У хаті було тихо. Тільки чулося рівне дихання Олени Антонівни. Зелене світло лежало на його руках, на обличчі і на повіках очей. Давно уже було за північ, а Іван Овсійович не рухався від стола. Мабуть, його висновки дуже важким тягарем придавили його свідомість, бо й він так само рівно дихав, як і Олена Антонівна в ліжку. Він спав на стільці, спершися обома руками об стіл над книжкою. І здавалося, що вони обоє ждуть когось великого, щоб їх обох він поцілував у чоло.
Розділ чотирнадцятий
Арешт
Року 1931 Гепева уже містилася на Володимирській вулиці між Великою Підвальною і Софійською вулицею у тім будинку, де раніше мешкала спілка педагогічних робітників Київщини. І ось в Києві, в червні місяці, годині об одинадцятій дня однокінною бричкою під'їхав до Гепеви щупленький, чистенький, чорнявенький громадянин. Він скочив із брички, витяг з кишені дрібненько складену паперову купюру та й кинув візникові, який її вловив на лету. Потім чоловічок схопив із сидіння свою течку і побіг до дверей, що були перші з лівого будинку. Вартовий перегородив дорогу, і чоловічок нервово витяг документ із кишені піджака і показав, і вигукнув: