І Олена Антонівна попрохала:
— Я молю вас, не закидайте гаків до моїх з чоловіком інтимних справ. Ми ще не дали вам права ображати нас як людей.
— Мені шкода вас, що доводиться вам робити боляче, але обов'язок вище таких міркувань… Зараз ви побачите, дорога товаришко, з ким ви зв'язалися жити…
І тут Парцюня таким розміром темпу постукав щиколотками кулака об стіл, яким уже хтось перед цим був постукав у двері тоді, коли він кончив був оглядати на стінах одежу хазяїв… І відчинилися двері, і ввійшов Мадес у супроводі чекіста. На Мадесові був куценький піджачок з селянського сукна, що від старості був коло кишень витертий і там тепер ясніли нові латки з такого самого сукна. А на ногах руділи пилом з перекривленими підборами юхтові черевики, і халоші полотняних та брудних штанів кволо і жалісно висіли над ними. Він тримав у руках двовуху зимову шапку і навколо не дивився, а тільки був очима прип'ятий до Парцюні.
Іван Овсійович вражено і перелякано очима занімів. Він в одну мить упізнав брата. І одну тільки мить завагався та й обізвався:
— Здоров, брате!..
Мадес глянув і похитнувся, і правою рукою махнув убік, ніби щоб ухопитися за стіни, які були від його неблизько. Його зараз же підтримав чекіст. І Мадес знов глянув на брата і болісно скривився обличчям і, не сказавши ні слова назустріч братовому вітанню, став знов дивитися на Парцюню… Той же, пильно спостерігаючи оцю зустріч, зупинився поглядом на Олені Антонівні, що від несподіванки звелася обома руками на подушці і дивилася несамовитим поглядом на «мужичка». І в неї сльози із очей мовчазно котилися по обличчі і відривалися з підборіддя на подушку… І нарешті вона схопилася, скинула з ліжка ноги, прикриті ковдрою, і гукнула:
— Іване, подай мені одежу… Я вдягнуся…
І нагло вмить Парцюня схопився і металевим голосом продзвенів:
— Ні з місця… Один крок, і очі повилазять!.. Ляжте так, як і лежали…
І, повернувшись у правий бік до вікна, закінчив:
— Че–кі–ст!..
І в цім однім слові були і наказ про пильність, і нагад про щось колишнє, яке зараз зобов'язує чекіста бути жорстоким і неослабним. Під цей вигук Іван Овсійович зблід і витягся, і зробився вищий, і з гарячковим поспіхом прошепотів:
— Оленко, заспокойся і ляж… Благаю тебе…
І Олена Антонівна майже маніакально послухала і лягла, і вкрилася знов по шию. І вже дивилася не то на стелю, не то всередину себе і ніби слухала когось іншого, а не страшного оточення… Парцюня теж сів, повернувши голову наліво, але так, що не міг бачити задніх, заволав:
— Земляк, підійди до мене ближче!..
І Мадес підійшов. Парцюня знов устав і, взявши Мадеса обома руками за плечі, повернув його передом до Івана Бруса та й звелів:
— Ось так і стій…
І тепер уже сівши, перевів свій погляд на Івана Бруса, який тепер не дивився на брата, а заспокоївшись, споглядав того чекіста, що увів брата і тепер стояв коло дверей. Але уважний погляд дуже легко здав би собі справу, що він всім своїм єством почуває кожний нервовий рух зваленої дикою силою своєї дружини. Парцюня це розумів і уїдливим голосом формального вислову почав знов своє:
— Товаришу Мадес Брус, чи ти впізнаєш, хто ото стоїть перед тобою?..
І дерев'яно знебулий голос прогомонів:
— Упізнаю.
— Хто ж він тобі такий?
— Брат.
— Рідний?
— Рідний.
— А скажи отут перед всіма нами, чи то правда, що він щось закопував у батьковій хаті, у тій половині, що через сіни була з тією, де ти жив?..
І Мадес з розпачливою байдужістю пролунав:
— Я не пам'ятаю…
І Парцюня устав, підійшов збоку до Мадеса і, витягти ліворвер з кишені, почав ним бити себе по лівій руці так, як це робить диригент камертоном, і разом з цим дивився на селянина і свої питання у такт ударам ліворвера просто скандував:
— Я тебе… питаю… ти, ідіоте, забудьку ти… куркулячий… Ти знаєш, що таке умерти за Совєцьку власть?.. Ти знаєш, що в Совєцькій власті кожне життя тільки те живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти чи ні? Чи ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від правди так само, як праведно над нами світить сонце?.. Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим ліворвером, то ти станеш мертвий від правди, що у ліворвері була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те ти мусиш сказати отуто тільки правду!..
І став убік трохи ззаді в Мадеса, а той, заморочений і ошелешений, з почервонілим виглядом від переляку і здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні голову, вимовив страшно ослабленим голосом:
— Їй–богу, я не пам'ятаю…