Дизайнер зверстав буклет, де на кожній сторінці красувалися відфотошоплені світлини й коротенькі біографії наших артистів. Певна річ, що біографії несправжні. Ми їх з менеджерами вигадували. Червоною стрічкою через увесь буклет ішла фраза «Цим людям ніде святкувати Новий рік. Казка ніколи не прийде до їхніх сердець». На четвертій сторінці палітурки на фоні крістмас-трі ми вліпили тридцятим кеглем «АЛЕ ТИ МОЖЕШ ДОПОМОГТИ!» й вказали розрахунковий рахунок і номер, за яким можна надсилати sms. Вартість однієї sms — 5 грн., тільки для повнолітніх. Бла-бла-бла. Вийшло слізно.
Дизайнер все показував мені фотографії:
— Дивися, оце моя миша, — там сидить така невигадлива дівуля в оточенні м’яких іграшок. Пне рожеві губки серед своєї рожевої кімнати.
— Хороша.
— Ще й яка! Янгол просто! Чекає на мене вдома. Я от зароблю багато грошей і колись із нею одружусь.
— Круто,— відказую я. Сідаю на стіл, метеляю ногами, закурюю прямо в офісі, до ранку вивітриться. У мене що, на лобі написано «розкажіть усе про ваших дівчат»?!
— А тобі ще тут не набридло? — питає дизайнер.
— Набридло.
— Тоді давай, може, до тебе, або до мене...— зирить на мене так загадково.
— Миша твоя чекає не дочекається,— зістрибую та йду до сусіднього кабінету спати собі на оральному столі. Він великий, надійний і не має жодної кривої думки.
Свіженький-гарненький надрукований буклет накладом у п’ять тисяч примірників (це для початку) віддали на поталу Укрпошті. За певну суму ці буклети будуть вкладатися до поштових скриньок мешканців столиці разом з іншою кореспонденцією.
12
До Нового року ще більше місяця. На вулицях зимно й безживно. У вітринах блискуче й святково. В метро тісно й душно. В моїй (моїй!) майстерні самотньо й порожньо. Ночі холодні й страшні.
А у мене безсоння.
Я знаю, як можна це все просто вирішити — новий квиток у безвість, нова втеча. Але не хотілося навіть тікати. Це нічого не вирішує по суті, просто попускає на певний час. Плюс з’явилися ще службові зобов’язання, а це вам не байдики бити і не у стелю плювати. Я ж дорослішаю.
Тому я зумисне завалила себе проблемами, перевозила свої полотна, знаходила їх по квартирах знайомих, де лишала на певний час. Назбиралось без ліку нових. Інших. Незвичних навіть для мене.
Іноді я думала, що безтямно талановита, носила це сонячне відчуття в долонях поперед себе, оберігаючи його і радіючи. А потім зневірялася, ридала і хотіла сховатися у прохолодну темінь між подушкою і простирадлом. І тоді мене дратувало все — як їздять за вікном трамваї, як негармонійно падає світло, як криво покладено дошки на підлозі, як ковдра торкається пальців моїх ніг.
Ночами, коли спати серед цих жлобських дельфінів не вдавалося, я пробувала писати, але пензлі вилітали з рук, наче в кожного із них вселився окремий полтергейст.
Так буває періодами. Є час, коли я невтомно, нестримно пишу. А потім важкі дні, тижні, місяці, роки спустошеності й дрімоти. Я ловлю дні, миті, нанизую їх, як лелітки, на грубу мотузку свого життя. Мучусь. Чекаю. Доки знову не починаю писати.
Мені здається, що коли я пишу — то свічуся зсередини. Як закохана, як вагітна. Як ікона.
13
— А що ти робиш у цю п’ятницю? — спитала я у середу, бадьоро застрибнувши на робочий стіл Антона. Він із жахом вихопив з-під мого вишневого задку папірці й документи, аби їх не пожмакала і не знищила.
— У цю п’ятницю?... Чекай...— Антон гортає записник-денник. У нього є нотатник. Є візитниця. І навіть спеціальна чорнильна ручка з золотим пером. А все тому, що Антон — порядний і педантичний.
Я ліплю йому на насуплене чоло кольорові стікери й регочу. Чергова безсонна ніч, літр кави й неадекват на ранок — це вже стиль мого життя.
— Антончику, сонечко, ти мені дуже потрібен,— маркером малюю на салатовому сті-кері смайлик і прилаштовую собі до лоба. Щоб він не ображався, і не думав, що сам сидить обліплений, як придурок. Антон і собі сміється.
— Я весь твій.
— О’кей! Тоді стрічаємося о шостій! Я тобі адресу скину в sms.
Я вже тікаю з його кабінету і обертаюся на порозі:
— Не боїшся? — питаю пошепки, але він все чує. Усміхається, поправляє краватку і відказує:
— Я ніколи не боюся, бо прораховую усі можливі напрямки розвитку тієї чи іншої ситуації. Ти забуваєш, я ж — ідеальний менеджер Продюсерського центру!
От потішний. Я знову хотіла втекти, але він зробив пропозицію, від якої складно було відмовитися: