— Розо, чекай! Зажди! Давай я візьму татову машину і заберу тебе з дому, а потім разом поїдемо, куди ти задумала,— каже Антон.— Ти мені скажи, де ти живеш...
— Ой, не скажу.
— Чого? — знову його чуб від здивування швидко підскочив. Мені здавалося, що його гривка — це наче мірило сили подиву, як у тій грі — чим сильніше вдариш, тим вище скочить стрілка.
— Я тобі не скажу, Антоне, бо боюся за тебе. Бо це для тебе буде стресом, несумісним із життям,— кажу я серйозно. Але він вирішив посміятися. Я ж скористалася паузою для втечі.
— Добре, sms кину,— гукнула вже з коридору.
Кілька разів Антон вже поривався запросити мене на побачення. Але варто було уявити, що доведеться йти на серйозне доросле побачення, таке, яким воно має бути в ідеалі — з квітами, шоколадками, кіно, поцілунками і вечерею у ресторані,— то так нудно ставало, що аж сил ніяких. «А давай купимо пляшку Martini та підемо на вокзал проводжати поїзди»,— пропонувала йому натомість. Але Антон якось так безсило теліпав плечима, що мені ставало його шкода. І ми не йшли на вокзал. Взагалі нікуди не йшли.
Так було до мого нового героїчного задуму. Наступні ж дні я гралась у «таємниче рандеву», майструвала з аркушів А4 віяла, прикривалася ними, вдавала, що не знаю ніякого Антона, й ігнорувала його повідомлення в соцмережах.
В обідню перерву в п’ятницю ми перетнулися в курилці.
— Все в силі? — спитався він.
— Ага. О пів на шосту. Хоча... ти знаєш, там і тролейбусом недалеко, я і сама можу доїхати.— дражнила я його, серіально позираючи через оголене плече.
— Я буду о сімнадцятій п’ятнадцять. Посигналю.
Єдиною проблемою лишилося втекти з роботи на кілька годин раніше. Вдвох. І зробити це окремо. І щоб ніхто ні про що не згодався.
14
Коли почувся бібіп машини, я майже зібралася. Прочинила вікно, висунулася і загорланила:
— Антоне! Четвертий поверх, сходи зліва від холу, останні двері в кінці коридору справа! Підіймайся!
Антон розгублено зиркнув угору, кивнув мені й діловито попрямував у бік під’їзду.
Отже, колесо запущено. Тепер дивися правді у вічі та не кліпай.
Антона я зустріла у дверях. Притримала порохнявий коц, доки пройде всередину. Він зніяковіло ляскав себе долонями по куцих стегнах і роззирався. Антон із тих мисливців, що поводяться дуже обережно на чужій території.
— Ти тут живеш? — спитав він, прочищаючи горло.
— Еге.
— Але ж...
— Що?
— Тут неможливо жити!
— Угу. Сідай у крісло. Не бійся, воно не брудне. Просто виглядає не надто. Це крісло має дуже цікаву історію. Кажуть, воно колись ще за часів Гагаріна...— почала я тріскотіти, але відчула, що він мене не слухає.
Антон обережно присів у мій старенький маленький фотель. Його довгі занадто худі ноги з гострими коліньми ледь не вперлися у старанно виголене і побризкане пряним одеколоном підборіддя. Я відверталася, вдаючи заклопотаність, аби не бачив, як усміхаюся.
— Чекай... а ти що, нафарбована? — злегка відійшовши від загального шоку до місцевого, питається він.
— Ага. І зачіску зробила.— Так, звісно, вперше за стільки часу вклала волосся гелем й нанесла кілька шарів тиньки, добре, що художниця — можу малювати собі яке завгодно личко.— Мені ще трохи часу, я одягнуся і можемо йти.
Антон нічого не відповів, лише скривив губи. Вибивав пальцями по лискучій поверхні журнального столика щось схоже на канкан. А його чубчик конвульсивно ворушився в такт.
Я зайшла за імпровізовану ширму перевдягтися.
— А це майстерня? — чую голос Антона.
— Так! А як ти здогадався?
— А тут картин багато,— не вловив він мого сарказму. — А можна я гляну?
— Дивився що хочеш, розкажайся, там пиво в холодильнику є і сир, можеш поїсти. Я скоро.
Я зумисне довго збиралася, розтягувала час. У мене був карамельний настрій.
Антон так і зависнув, побачивши мене у сукні.
— Ти чого?
— Нічого, просто незвично.— Антон тримав у руках один з етюдів. У нього був такий вираз обличчя, ніби тільки-но прокинувся й не може зрозуміти, де він. Повільно переводив прозорий погляд з мене на полотно. Туди й назад. На мене — на полотно.— А що тут намальовано?
— Це портрет. Трохи схематичний, абстрактний. Але портрет. Доріана Сірка.
— Дивно, геть ні на що не схоже... А ти знаєш художника?
— Знаю, — киваю я. — Поїхали?
— Нарешті.
Щойно я зачинила двері майстерні, незграбно пойор-завши старезним залізним ключем, як Антон налетів із докорами.